Документ 974_a64, поточна редакція — Прийняття від 11.12.2014

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Кушнір проти України»
(Заява № 42184/09)

СТРАСБУРГ
11 грудня 2014 року

ОСТАТОЧНЕ
11/03/2014

Офіційний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Кушнір проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:


Марк Віллігер (<…>), Голова,
Боштьян М. Зупанчіч (<…>),
Ганна Юдківська (<…>),
Вінсент А. Де Гаетано (<…>),
Андре Потоцький (<…>),
Хелена Єдерблум (<…>),
Алеш Пейхал (<…>), судді,
та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 18 листопада 2014 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 42184/09), яку 2 серпня 2009 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Дмитро Валентинович Кушнір (далі - заявник).

2. Інтереси заявника представляла пані С. Мнушкіна - юрист, яка практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. Назар Кульчицький.

3. Заявник, зокрема, стверджував, що 3 липня 2009 року його було незаконно позбавлено волі. Він також скаржився на неналежні умови тримання під вартою та відсутність відповідного медичного обслуговування.

4. 21 травня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1983 році. Його теперішнє місце проживання невідоме.

A. Кримінальне провадження щодо заявника, яке передувало або відбувалося паралельно з провадженням, що розглядається у цій справі

6. 5 жовтня 2005 року заявника було визнано винним у шахрайстві і призначено йому покарання у вигляді обмеження волі строком на два роки.

7. У березні 2007 року щодо нього було порушено кримінальну справу за підозрою у грабежі, крадіжці та незаконному обігу наркотичних засобів, вчинених у 2005 та 2007 роках. У рамках цього провадження заявник перебував під вартою як підозрюваний з 8 по 23 березня 2007 року та з 10 вересня 2007 року по 21 жовтня 2008 року. Протягом решти періоду досудового розслідування він знаходився під підпискою про невиїзд.

8. 21 жовтня 2009 року Шевченківський районний суд м. Києва (далі - Шевченківський суд) визнав заявника винним за пред’явленими йому обвинуваченнями та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на чотири роки, яким поглиналася невідбута частина покарання за вироком від 5 жовтня 2005 року (див. пункт 6).

9. 9 квітня 2010 року апеляційний суд міста Києва залишив цей вирок без змін.

10. У матеріалах справи немає жодної додаткової інформації щодо вищезазначеного провадження.

B. Кримінальне провадження щодо заявника, розпочате у липні 2009 року

11. 3 липня 2009 року пан Б. звернувся до відділу міліції зі скаргою на те, що 22 червня 2009 року заявник пограбував його і забрав мобільний телефон (на той час заявник перебував на волі під підпискою про невиїзд - див. пункт 7).

12. 3 липня 2009 року близько 19 год. телефоном заявника було викликано до ТВМ-2 Шевченківського РУ ГУМВС у м. Києві. За його твердженнями, він не міг відмовитися, оскільки перебував під підпискою про невиїзд, що також означало обов’язок з’являтися на будь-який виклик в органи міліції. Як заявник також стверджував, після прибуття до відділу його без жодних пояснень було затримано. Згідно з рапортом відповідного працівника міліції, останній запросив [заявника] «за підозрою у вчиненні злочину, про який йшлося у скарзі [пана Б.] ... до 2 територіального відділу міліції ...».

13. Видається, що заявник перебував у відділі міліції протягом ночі (див. пункт 27). У матеріалах справи міститься його письмове пояснення від 3 липня 2009 року щодо подій 22 червня 2009 року. Заявник визнав, що він зустрічався з паном Б., але заперечував свою причетність до грабежу.

14. 4 липня 2009 року щодо заявника було відкрито кримінальну справу за підозрою у пограбуванні пана Б.

15. Того ж дня о 14 год. 15 хв. працівник міліції склав протокол затримання, згідно з яким заявника було затримано о 14 год. 4 липня 2009 року у приміщенні відділу міліції за підозрою у вчиненні злочину. Заявник підписав протокол із приміткою, що він не має заяв. Він також підписав витяги з Конституції України та законодавства про попереднє ув’язнення щодо його процесуальних прав, а також відмову від свого права на правову допомогу.

16. 4 липня 2009 року заявника було допитано в якості підозрюваного, і він відмовився визнати свою вину.

17. 7 липня 2009 року слідчий звернулася до Шевченківського суду із поданням про взяття заявника під варту до закінчення судового розгляду, навівши в якості підстав попередню судимість заявника та тяжкість інкримінованого йому злочину, покаранням за який було позбавлення волі строком до шести років. Слідчий вважала, що якщо заявник залишатиметься на волі, існуватиме ризик, що він переховуватиметься від слідства або перешкоджатиме йому.

18. Того ж дня Шевченківський суд, задовольнивши подання слідчого, обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на два місяці.

19. 31 серпня 2009 року суд продовжив строк тримання заявника під вартою до трьох місяців, зважаючи на «необхідність проведення низки слідчих дій».

20. З 25 серпня по 22 вересня 2009 року заявник перебував у Київському міському центрі судово-психіатричної експертизи з метою встановлення, чи можна постати перед слідством і судом.

21. 19 жовтня 2009 року Шевченківський суд провів попередній розгляд справи заявника. Суд відхилив клопотання заявника про зміну запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на підписку про невиїзд.

22. 26 липня 2010 року суд повернув справу на додаткове розслідування.

23. 14 лютого 2011 року Шевченківський суд провів попередній розгляд справи. Суд залишив обраний заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без змін.

24. 6 березня 2012 року суд визнав заявника винним за пред’явленими йому обвинуваченнями та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на шість років.

25. Суд не було повідомлено про подальший хід цього провадження.

С. Стверджуване жорстоке поводження працівників міліції із заявником 3 липня 2009 року та розслідування щодо цього

26. Заявник стверджував, що після затримання 3 липня 2009 року його «сильно побили» працівники міліції. Заявник не навів жодних деталей щодо фактів стверджуваного жорстокого поводження або будь-яких завданих йому ушкоджень.

27. За твердженнями заявника, вранці 4 липня 2009 року його матері зателефонувала особа, яка перебувала під вартою у тому ж відділі міліції і яку було звільнено того ранку. Заявник просив передати повідомлення його матері і сказати, що він перебуває під вартою у відділенні міліції, а працівники міліції його допитують та жорстоко поводяться з ним.

28. Заявник також стверджував, що його мати звернулася до відділу міліції, щоб перевірити цю інформацію, але їй сказали, що її сина там немає. Тому вона подала до органів міліції та прокуратури заяву про зникнення свого сина.

29. За твердженнями Уряду, 4 липня 2009 року працівники міліції повідомили матір заявника про його затримання та запропонували їй прийти і забрати його речі, що вона і зробила. Вона також підписала з цього приводу розписку.

30. 8 липня 2009 року заявника було доправлено до Київського слідчого ізолятора (далі - СІЗО). Його медичний огляд, який було проведено того ж дня, не виявив жодних тілесних ушкоджень, а заявник не скаржився лікарям на жорстоке поводження. Єдина його скарга стосувалася болю у епігастральній ділянці (див. пункт 51).

31. 13 липня 2009 року мати заявника звернулася до органів міліції та прокуратури із заявою про стверджуване жорстоке поводження з її сином під час тримання його під вартою у відділі міліції. Вона також стверджувала, що він хворіє на низку інфекційних захворювань, а отже його не можна тримати під вартою.

32. 25 липня 2009 року заявника було прооперовано у зв’язку з гострим апендицитом та перитонітом.

33. 28 липня та 2 серпня 2009 року мати заявника зверталася до органів прокуратури із заявами про те, що необхідна її синові хірургічна операція була прямим наслідком стверджуваного жорстокого поводження з ним 3 липня 2009 року.

34. 5 серпня 2009 року слідче управління ГУМВС України в місті Києві завершило службове розслідування з цього питання. Як зазначалося у висновку службового розслідування, 4 липня 2009 року мати заявника підписала розписку, якою підтверджувалося, що вона забрала з відділу міліції речі свого сина. Отже, вона знала про його затримання. Більше того, не було жодних доказів застосування до будь-яких засобів впливу. Відповідно, твердження заявника про жорстоке поводження було визнано безпідставними.

35. 16 серпня 2009 року за вказівкою органів прокуратури лікарі СІЗО провели обстеження заявника на предмет наявності будь-яких слідів стверджуваного жорстокого поводження. Жодних слідів виявлено не було.

36. 21 серпня 2009 року прокуратура Шевченківського району відмовила у порушенні кримінальної справи у зв’язку зі скаргами заявника на жорстоке поводження, вважаючи їх безпідставними, оскільки доказів будь-яких злочинних дій працівників міліції щодо нього не було.

37. 27 серпня, 5 і 21 жовтня та 2 листопада 2009 року прокуратура надсилала матері заявника листи з повідомленням про вищезазначену постанову. За твердженнями заявника, жодного з листів його матір не отримала.

D. Побутові умови тримання заявника у СІЗО

38. Заявник знаходився у СІЗО з 8 липня 2009 року по 2 липня 2012 року.

39. Не зазначаючи, у яких саме камерах він перебував та протягом якого періоду часу, заявник описував ці камери як надзвичайно переповнені, погано вентильовані та вогкі.

40. Згідно з наданою Урядом інформацією, заявника тримали у таких камерах:

- камера № 341 площею 13,2 кв. м (у ній було розміщено 6 осіб);

- камера № 14 площею 31,6 кв. м (у ній було розміщено 24 особи);

- камера № 101 площею 60,9 кв. м (у ній було розміщено 38 осіб);

- камера № 260 площею 21 кв. м (у ній було розміщено 2 особи);

- камера № 277 площею 29,9 кв. м (у ній було розміщено 5 осіб);

- камера № 270 площею 27,6 кв. м (у ній було розміщено 4 особи);

- камера № 273 площею 24,0 кв. м (у ній було розміщено 4 особи);

- камера № 33 площею 51,8 кв. м (у ній було розміщено 8 осіб);

- камера № 85 площею 20,8 кв. м (у ній було розміщено 10 осіб);

- камера № 331 площею 12,7 кв. м (у ній було розміщено 6 осіб);

- камера № 18 площею 9,1 кв. м (у ній було розміщено 4 особи);

- камера № 142 площею 9,4 кв. м (у ній було розміщено 3 особи);

- камера № 74 площею 9,5 кв. м (у ній було розміщено 4 особи) та

- камера № 274 площею 20,0 кв. м (у ній було розміщено 4 особи).

41. За твердженнями Уряду, умови у цих камерах були адекватними і у них були необхідні меблювання та зручності. Вікна та система вентиляції забезпечували циркуляцію свіжого повітря, а рівень природного та штучного освітлення був задовільним.

42. 23 травня 2011 року начальник СІЗО повідомив прокурора відділу нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах прокуратури м. Києва, що впродовж періоду з 1 лютого по 1 квітня 2011 року заявник змінював камери п’ять разів. Зокрема, 1 лютого 2011 року його було поміщено до камери № 33, 23 лютого 2011 року - до камери № 101, 5 березня 2011 року - знову до камери № 101 (вочевидь, після перебування у медичній часині), 11 березня 2011 року - до камери № 260, а 1 квітня 2011 року - до камери № 33. Начальник СІЗО пояснив ці переведення тим, що заявник часто знаходився у медичній частині СІЗО у зв’язку з поганим станом його здоров’я.

Е. Заходи впливу, які застосовувалися до заявника у СІЗО

43. Чотири рази заявника було поміщено до карцера за зберігання заборонених предметів (тричі це був мобільний телефон, а одного разу - готівка): 14 липня 2010 року, 22 жовтня 2011 року, 12 грудня 2011 року та 29 лютого 2012 року. Кожного разу він знаходився у карцері протягом доби, за винятком випадку 14 липня 2010 року, коли його було поміщено туди на дві доби. Кожного разу медичний працівник СІЗО підтверджував, що відповідний захід є сумісним зі станом здоров’я заявника.

44. 14 липня 2011 року мати заявника звернулася до Генеральної прокуратури України зі скаргою на те, що 8 липня 2011 року адміністрація СІЗО давала заявнику блювотні засоби, щоб виявити наявність у його організмі наркотичних засобів. Вона стверджувала, що цей захід був невиправданим, таким, що принижує гідність, та небезпечним.

45. 17 серпня 2011 року Управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у м. Києві та Київській області у відповідь на скарги матері заявника повідомило органи прокуратури, що у зв’язку з низкою захворювань заявник знаходиться під ретельним наглядом медичних працівників і що його численні медичні обстеження не виявили жодних тілесних ушкоджень. Більше того, заявник ніколи не скаржився органам влади або лікарям на жорстоке поводження під час тримання його під вартою. Заявник також письмово відмовився надавати будь-які пояснення щодо скарг його матері.

46. 25 жовтня 2011 року захисник заявника подала начальнику СІЗО скаргу на те, що її клієнта безпідставно помістили до карцеру та що 13 і 19 жовтня 2011 року його побили особи у масках.

47. 9 листопада 2011 року начальник медичної частини СІЗО відповів, що твердження заявника були безпідставними і сам він не заявляв жодних скарг.

F. Стан здоров’я заявника та медичне обслуговування під час тримання його під вартою

48. У 2004 році у заявника вперше діагностували туберкульоз.

49. У травні 2007 року у нього виявлено ВІЛ-інфекцію. У листопаді 2007 року його стан оцінювався як III клінічна стадія ВІЛ/СНІД. Заявника було взято на облік у Київському міському центрі СНІДу за місцем його проживання.

50. Заявник також страждає на хронічний вірусний гепатит В і С.

51. 8 липня 2009 року після його прибуття до СІЗО заявник пройшов медичний огляд та флюорографічне обстеження, яке виявило залишкові зміни у легенях від перенесеного туберкульозу. Його зріст та вагу було зафіксовано на рівні 180 см та 74 кг відповідно. Заявник скаржився на біль в епігастральній ділянці. Він також повідомив лікарів про те, що хворів на вірусний гепатит В і С, та що він - ВІЛ-позитивний (також див. пункт 30).

52. 15 липня 2009 року заявника оглянули двоє лікарів-фтизіатрів, які підтвердили діагноз залишкових змін перенесеного туберкульозу у правій легені та рекомендували подальше медичне обстеження.

53. 25 липня 2009 року заявника із СІЗО було доправлено до Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги, де його прооперовано у зв’язку з гострим апендицитом та перитонітом. У матеріалах справи немає жодних відомостей проте, чи була така крайня необхідність зумовлена будь-якими підставами. Заявник також не надав жодних деталей щодо цього, окрім своєї загальної скарги, сформульованої у відповідь на зауваження Уряду, про те, що надзвичайний випадок стався внаслідок жорстокого поводження з ним (див. пункт 99).

54. Згідно з наданою Урядом інформацією з 30 липня до 6 листопада 2009 року заявник проходив стаціонарне післяопераційне лікування у медичній частині СІЗО. Заявник заперечив цю інформацію як неправдиву, посилаючись на те, що з 25 серпня по 22 вересня 2009 року він проходив стаціонарну судово-психіатричну експертизу у Київській міській психіатричній клінічній лікарні № 1 (також див. пункт 20). У матеріалах справи міститься витяг з медичної картки, що зберігалася у СІЗО, згідно з яким заявник проходив стаціонарне лікування у медичній частині СІЗО з 30 липня по 25 серпня 2009 року.

55. 9 жовтня 2009 року заявнику зробили рентгенологічне обстеження. Після виявлення у нього вогнищевих тіней на правій легені йому було рекомендовано проконсультуватися з лікарем-фтизіатром.

56. 16 жовтня 2009 року заявника оглянув лікар-фтизіатр і виявив у нього вогнищевий туберкульоз верхньої частини правої легені у фазі неясної активності. Лікар призначив пробну хіміотерапію, що складалась з приймання ізомеазиту, рефоампіцину, стамбутолу і піразенаміту.

57. 13 листопада 2009 року заявнику знову було проведено флюорографічне дослідження грудної клітини, яке виявило вогнищевий туберкульоз верхньої частини правої легені у фазі ущільнення. Лікар-рентгенолог рекомендував заявнику проконсультуватися з лікарем-фтизіатром.

58. 17 листопада 2009 року заявнику було запропоновано пройти ще одне рентгенологічне обстеження, але він відмовився.

59. 23 та 25 листопада, а також 9 грудня 2009 року за клопотанням заявника його оглянув стоматолог. У нього було діагностовано хронічний множинний ускладнений карієс, пов’язаний з поганою гігієною ротової порожнини, а також кандидоз язика. Заявнику надали ліки, мазь і вітаміни та видалили корені зубів, зруйнованих карієсом.

60. 9 грудня 2009 року заявник також був оглянутий лікарем-інфекціоністом та пройшов імунологічне дослідження крові (тест CD4)-1 За результатами проведеного дослідження виявлено 618 клітин/мкл.

__________
-1 Тест CD4-тест визначення кількості клітин, який є оцінкою імунної системи, що визначає початок антиретровірусної терапії (APT). Згідно з рекомендаціями ВООЗ 2006 року, антиреіровірус- на терапія має призначатися, коли кількість клітин CD4 становить <200 клітин/мкл. Наступна редакція рекомендацій 2010 року збільшила цей показник до <350 клітин/мкл (АРІ має розпочинатися незалежно від наявності або відсутності клінічних симптомів). Інформацію взято з: http; //whqlibdoc. who. int/publications/2010/9789241599764 eng .pdf

61. 1 квітня 2010 року заявник пройшов флюорографічне обстеження, результати якого були аналогічними результатам від 13 листопада 2009 року.

62. 6 червня 2010 року заявник повторно пройшов флюорографічне обстеження, яке не виявило ознак патології.

63. 29 листопада 2010 року заявник мав пройти планове рентгенологічне обстеження грудної клітини, але не зміг цього зробити, оскільки почувався погано.

64. 23 грудня 2010 року лікар-рентгенолог порекомендував заявникові (невідомо за яких обставин) проконсультуватися з лікарем-фтизіатром.

65. 18 березня 2011 року заявник пройшов ще одне рентгеноскопічне обстеження. У нього діагностовано пневмонію, спровоковану туберкульозом, залишкові зміни після перенесеного туберкульозу у вигляді щільних вогнищ у нижній частині лівої легені, а також бронхіт. Лікар-рентгенолог порекомендував заявникові проконсультуватися з лікарем-фтизіатром.

66. Хоча медична картка заявника свідчить, що з 11 по 30 березня 2011 року він проходив стаціонарне лікування від пневмонії у медичній частині СІЗО, 15 серпня 2012 року Державна пенітенціарна служба України повідомила Урядового уповноваженого, який готував зауваження до Суду, що ця інформація «не підтверджується».

67. 24 березня 2011 року заявник знову пройшов тест CD4. Його результати виявили 898 клітин/мкл.

68. 11 квітня 2011 року було проведено ще один такий тест, його результати показали 836 клітин CD4/мкл.

69. 21 квітня 2011 року заявник пройшов чергове флюорографічне обстеження, яке виявило щільні вогнища у нижній частині правої легені. Заявнику було рекомендовано проконсультуватися з лікарем-фтизіатром.

70. У відповідь на скаргу матері заявника щодо непроведення її сину антиретровірусної терапії адміністрація СІЗО 26 квітня 2011 року повідомила її, що заявник проходить лікування від туберкульозу, і що для вирішення питання стосовно антиретровірусної терапії необхідно проконсультуватися з лікарем-інфекціоністом.

71. 29 квітня 2011 року заявника оглянув лікар-фтизіатр, який встановив, що у нього немає активної фази туберкульозу і що загальний стан його здоров’я є добрим.

72. 16 серпня 2011 року флюорографічне обстеження грудної клітини заявника показало, що у нього інфільтративний туберкульоз верхньої частини лівої легені.

73. 21 серпня 2011 року заявника оглянув лікар-фтизіатр, який призначив йому сезонний курс хіміопрофілактики двома антибактеріальними препаратами (етамбутол та рифампіцин) впродовж дев’яноста днів, починаючи з 10 жовтня 2011 року, а також особливе дієтичне харчування. За твердженнями заявника, припис лікаря на практиці реалізовано не було.

74. 8 листопада 2011 року заявник скаржився на помірну загальну слабкість та важкість у правому підребер’ї, і його знову повторно оглянув лікар-фтизіатр. У результаті його дев’яностоденний сезонний курс хіміопрофілактики було дещо змінено.

75. 22 листопада 2011 року лікар-фтизіатр повторно оглянув заявника, не виявивши жодної динаміки. Лікар рекомендував продовжити хіміопрофілактику і повторний аналіз CD4. Невідомо, чи було цей аналіз проведено.

76. 6 січня 2012 року заявнику було зроблено флюорографічне обстеження грудної клітини, яке показало у нього інфільтративний туберкульоз верхньої частини лівої легені у фазі розпаду.

77. Того ж дня заявника оглянули два лікарі-фтизіатри, які діагностували у нього рецидивуючий туберкульоз. Вони рекомендували провести перевірку на чутливість до ліків та призначили ізоніазид, рефампіцин та етамбутол.

78. 14 травня 2012 року заявнику було проведено флюорографічне обстеження органів грудної клітини. За його результатами було виявлено обмежений фіброз у правій легені та підозру на кільцеподібну тінь на лівій легені. У заявника було діагностовано інфільтративний туберкульоз верхніх частин легень.

79. 25 травня 2012 року заявника оглянув лікар-фтизіатр, який продовжив курс лікування, призначений 6 січня 2012 року.

80. 5 липня 2012 року заявника було переведено до Жовтневської виправної колонії № 17, у Харківській області, де знаходиться спеціалізована протитуберкульозна лікарня, з метою відбування покарання.

81. За твердженнями заявника, за час перебування у СІЗО його вага зменшилася з 87 кг до 52 кг. Його зріст попередньо становив 188 см. Запис у його медичній картці, зроблений після прибуття до Жовтневської виправної колонії, зазначав, що зріст заявника становить 180 см, а вага - 74 кг (також див. пункт 51).

82. У незазначену дату після переведення заявника до Жовтневської виправної колонії (до 28 вересня 2012 року - див. пункт 84) було проведено перевірку його чутливості до ліків. Її результати виявили, що заявник інфікований штамами туберкульозу, стійкими до двох препаратів першої лінії, якими його лікували раніше.

83. 7 вересня 2012 року заявника оглянув лікар-інфекціоніст і діагностував у нього хронічний персистуючий гепатит у стадії ремісії.

84. 28 вересня 2012 року заявника оглянув завідувач кафедри фтизіатрії та пульмонології Харківської медичної академії післядипломної освіти, який, з урахуванням резистентності заявника до певних препаратів, призначив йому індивідуальну схему хіміотерапії.

85. 30 вересня 2012 року заявник пройшов тест CD4. За його результатами було встановлено 469 клітин /мкл.

86. 5 жовтня 2012 року лікар-інфекціоніст Харківського обласного центру з питань профілактики та боротьби зі СНІДом оглянув заявника та діагностував у нього туберкульоз, орофарингіальний кандидоз та хронічний вірусний гепатит.

87. Також 5 жовтня 2012 року заявника оглянув лікар-фтизіатр Харківської медичної академії післядипломної совіти, який вказав на позитивну динаміку за результатами лікування та рекомендував продовжити його.

88. Відповідно до витягу з медичної картки заявника, наданим адміністрацією Жовтневської виправної колонії, 26 жовтня 2012 року заявника було звільнено з-під варти у зв’язку з поганим станом його здоров’я. Йому було рекомендовано стати на диспансерний облік у місцевому СНІД-центрі й продовжувати курс лікування від туберкульозу за місцем проживання.

89. Жодна зі сторін не надала Суду детальної інформації щодо обставин та причин звільнення заявника. Заявник стисло зазначив, що його «в результаті невдалого лікування [у місці відбуття покарання] ... було направлено на лікування за [його] місцем проживання...».

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

90. Відповідні положення щодо лікування хворих на туберкульоз та ВІЛ-інфікованих осіб, які перебувають під вартою, наведено в рішенні від 14 жовтня 2010 року у справі «Логвиненко проти України» (Logvinenko v. Ukraine) (заява № 13448/07, пп. 38-48).

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

91. У Доповіді Уряду України за підсумками візиту до України Європейського Комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - КЗК) 9-21 вересня 2009 року (CPT/lnf (2011) 29) зазначено:

«С. Заклади, що знаходяться в підпорядкуванні Державного департаменту України з питань виконання покарань

1. Попередні зауваження

74. Делегація мала можливість переконатися, що питання переповненості особливо гостро постає для Київського СІЗО, де у деяких камерах на одну особу припадав приблизно 1 кв. м площі, а співкамерники сплять на одному ліжку або на підлозі.

2. Катування та інші форми жорстокого поводження

77. [...] у Київському СІЗО були ознаки того, що у кількох випадках застосування «спецзасобів» могло бути непропорційним та використовуватися неналежним чином в якості покарання. Також у вищезазначеній установі до делегації надійшла скарга про побиття осіб під вартою під час проведення обшуків у камерах.

КЗК рекомендує керівництву Київського СІЗО [...] продовжувати доводити до відома персоналу пенітенціарного закладу чітке повідомлення про неприпустимість жорстокого поводження з особами і суворе покарання за нього.

5. Умови тримання осіб під вартою

а. слідчі ізолятори (СІЗО)

і) Київський СІЗО

100. Київський СІЗО розміщується у комплексі споруд в одному з центральних районів м. Києва. Деякі з корпусів для тримання під вартою було побудовано близько 140 років тому.

Станом на 8 вересня 2009 року в установі, розрахованій на 2950 місць, знаходилося 3440 осіб. Переважна більшість осіб у СІЗО перебувала під вартою.

101. Переважна більшість камер, у яких розміщувались чоловіки, були сильно переповнені (наприклад, 52 особи у камері площею близько 50 м-2 на 40 ліжок; 32 особи у камері площею 33 м-2 на 20 ліжок). У деяких камерах кількість осіб перевищувала кількість наявних ліжок, і співкамерникам доводилося спати на ліжках по черзі або спати на підлозі. Камери було оснащено двоярусними ліжками, що залишали зовсім мало місця для будь-яких інших меблів. У деяких камерах були телевізори, що належали поміщеним до камер особам.

Через переповненість вентиляція була майже відсутньою і у камерах було дуже жарке та задушливе повітря. Рівень гігієни також був незадовільним: у деяких камерах члени делегації бачили тарганів, а особи під вартою також вказували на наявність мишей та пацюків. Санвузли у камерах (відгороджені туалет та раковина) загалом були застарілими і явно недостатніми для численних співкамерників, яких тримали у більших камерах.

Негативні наслідки вищезазначених жалюгідних побутових умов посилюються тим фактом, що деякі з осіб під вартою провели у СІЗО тривалий час. На думку КЗК, поєднання негативних чинників, впливу яких зазнала у Київському СІЗО велика кількість осіб (переповненість, жахливі побутові умови та рівень гігієни, а також фактична відсутність дозвілля), легко можна охарактеризувати як жорстоке та таке, що принижує гідність, поводження.

b. персонал, приміщення та ліки

125. Штат служби охорони здоров’я Київського СІЗО передбачає 31,5 посад (усі з них заповнені). До персоналу з повним робочим днем входить: головний лікар, три лікарі-терапевти, лікар-пульмонолог, психіатр, рентгенолог, венеролог-дерматолог, два стоматолога, сім [працівників молодшого медичного персоналу] та п’ять медсестер/братів. Також десять запрошених лікарів проводили регулярні хірургічні операції (по три години на тиждень). [Молодший медичний персонал] перебуває на робочому місці 24 години на добу. За твердженнями головного лікаря, існує потреба у збільшенні кількості лікарів-інфекціоністів, з огляду на велику кількість осіб, які страждають на такі захворювання.

У зв’язку із збільшенням кількості осіб, що тримаються у Київському СІЗО, ресурсів вищезазначеного медичного персоналу явно недостатньо для забезпечення належного обслуговування близько 3400 осіб. Незважаючи на зусилля персоналу та його добру волю, ця нестача персоналу негативно впливає на якість обслуговування. Не дивно, що члени делегації почули багато скарг на значні затримки у доступі до лікарів.

Щодо приміщень медичної частини, деякі з камер було переобладнано та забезпечено належні умови. Проте інші камери ще не відремонтовано.

КЗК рекомендує органам влади України вжити невідкладних заходів у Київському СІЗО для:

- істотного поповнення штату медичного персоналу додатковими фельдшерами та/або медсестрами/медбратами;

- введення у штат додаткових лікарів, зокрема лікарів-інфекціоністів;

- переобладнання решти камер у медичній частині.».

92. Відповідні витяги з рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) щодо лікування туберкульозу (1997 р.) наведено в рішенні від 5 квітня 2011 року у справі «Васюков проти Росії» (Vasyukov v. Russia), заява № 2974/05, п.50.

93. Відповідні документи ВООЗ щодо оцінки рівня імунітету пацієнтів та застосування антиретровірусної терапії наведено в рішенні від 23 травня 2013 року у справі «Є.А. проти Росії» (Е.A. v. Russia), заява № 44187/04, пп. 30-35.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

94. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції, що після його затримання 3 липня 2009 року його побили працівники міліції. Посилаючись на статтю 13 Конвенції, він також скаржився, що з цього питання не було проведено жодного належного розслідування на національному рівні. Заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції, що побутові умови тримання його у СІЗО були жахливими, що його кілька разів необґрунтовано поміщали до карцера і до нього застосовували інші примусові заходи. Посилаючись на статтю 2 Конвенції, він також скаржився, що впродовж тримання лід вартою він не був забезпечений адекватним медичним обслуговуванням.

95. Суд вважає за належне розглядати усі вищезазначені скарги за статтею 3 Конвенції, в якій зазначено:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».

А. Прийнятність

1. Стверджуване жорстоке поводження із заявником 3 липня 2009 року та ефективність подальшого розслідування

96. Уряд стверджував, що ця скарга є явно необґрунтованою. Він звертав увагу Суду на нечіткість скарги та відсутність будь-яких документальних або інших доказів її підтвердження.

97. Уряд також зазначав, що після прибуття до СІЗО 8 липня 2009 року заявник пройшов всебічний медичний огляд, який не виявив жодних тілесних ушкоджень. Уряд стверджував, що, оскільки пройшло лише чотири дні з часу стверджуваного побиття заявника, його сліди не могли зникнути до того часу. Уряд також зауважив, що заявник не скаржився на жорстоке поводження з ним лікарям СІЗО або будь-яким іншим лікарям, які проводили його огляд.

98. Насамкінець Уряд зауважував, що заявник не оскаржував рішення органів прокуратури, якими було відмовлено у задоволенні його скарг.

99. Заявник заперечив проти цих аргументів, не надавши проте жодних деталей щодо фактів, пов’язаних зі стверджуваним жорстоким поводженням з ним. За його твердженнями, лише те, що 25 липня 2009 року він потребував негайної хірургічної операції у зв’язку з гострим апендицитом та перитонітом, вже було достатнім доказом жорстокого поводження працівників міліції з ним.

100. На його думку, органи влади не доклали жодних істотних зусиль для розслідування його скарги.

101. Щодо постанови прокуратури Шевченківського району від 21 серпня 2009 року про відмову в порушенні кримінальної справи з цього питання заявник стверджував, що він не знав про неї.

102. Суд повторює, що від заявників розумно очікувати принаймні надання детального викладу оскаржуваних фактів та, наскільки це можливо, певних доказів на підтвердження своїх скарг (див. рішення у справах «Віслогузов проти України» (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, п. 45, від 20 травня 2010 року, та «Гавула проти України» (Gavula v. Ukraine), заява № 52652/07, п. 58, від 16 травня 2013 року).

103. Суд зазначає, що у цій справі скарга заявника на жорстоке поводження обмежувалась загальною заявою про те, що його було побито. Він не надав жодної інформації щодо фактів про обставини або методи стверджуваного побиття. Більше того, він не тільки не деталізував, яких саме тілесних ушкоджень, як стверджувалось, було завдано, але й не згадав про них.

104. Суд також зазначає, що хоча заявника відповідно до стандартного порядку оглядали різні лікарі при його поміщенні до СІЗО, а також пізніше у зв’язку з його захворюваннями, він ніколи не згадував про те, що під час перебування під вартою в міліції зазнав будь-яких ушкоджень.

105. Всупереч доводу заявника, за відсутності відповідних медичних доказів Суд не може встановити жодного зв’язку між стверджуваним жорстоким поводженням 3 липня 2009 року та його гострим апендицитом і перитонітом, діагностованими 25 липня 2009 року (див. пункти 32 та 53).

106. За таких умов вбачається, що заявник не обґрунтував свою скаргу на жорстоке поводження з ним представників держави 3 липня 2009 року (див. ухвалу щодо прийнятності від 7 листопада 2000 року у справі «Бірутіс та інші проти Литви» (Birutis and Others v. Lithuania), заяви № 47698/99 та № 48115/99).

107. Суд зауважує, що скарги заявника на національному рівні були такими ж загальними та нечіткими. Тому їх не можна вважати небезпідставними скаргами на серйозне жорстоке поводження, які породжують процесуальний обов’язок держави за статтею 3 Конвенції провести за цими скаргами ефективне розслідування (див. вищенаведене рішення у справі «Гавула проти України» (Gavula v. Ukraine), п. 61, та ухвалу щодо прийнятності від 5 лютого 2013 року у справі «Ігарс проти Латвії» (Igars v. Latvia), заява № 11682/03, п. 72).

108. Отже, Суд відхиляє скарги заявника на жорстоке поводження працівників міліції та стверджуване неефективне розслідування як явно необґрунтовані відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

2. Заходи стягнення, які, як стверджувалося, застосовувалися до заявника під час його тримання у СІЗО

109. Суд зазначає, що скарга заявника стосується таких питань: стверджуваного неправомірного та необґрунтованого поміщення до карцера; твердження про те, що йому примусово давали блювотні засоби; а також його побиття невідомими особами в масках.

110. Щодо першого зазначеного питання Уряд стверджував, що з огляду на встановлені факти порушення заявником пенітенціарних правил його поміщення до карцеру було правомірним заходом. Стосовно двох останніх зазначених питань Уряд стверджував, що скарга заявника з цього приводу є надто нечіткою та не містить ані деталей щодо фактів, ані доказів.

111. Заявник не надав жодних зауважень у відповідь на зауваження Уряду.

112. Суд зазначає, що заявник не заперечував, що він порушив пенітенціарні правила. Суд також вважає важливим висновок медичних працівників щодо можливості поміщення його до карцеру (див. пункт 43). До того ж, Суд пам’ятає про недовгу тривалість перебування заявника у карцері (тричі протягом однієї доби та одного разу протягом двох діб там само).

113. Щодо скарги заявника на примусове застосування блювотних засобів і побиття невідомими особами в масках, за відсутності будь-яких додаткових відомостей від заявника або інформації чи документів у матеріалах справи, які могли б пролити світло на ці питання, Суд вважає ці скарги надто нечіткими, щоб становити небезпідставні скарги за статтею 3 Конвенції. Суд також зазначає, що хоча заявник залишався під постійним медичним наглядом, зокрема і під наглядом цивільних лікарів, він ніколи їм не повідомляв про ці скарги.

114. Підбиваючи підсумок, Суд вважає всі три питання, порушені у скарзі, явно необґрунтованими та відхиляє їх згідно з підпунктом «а» пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції.

3. Побутові умови тримання під вартою та медичне обслуговування в СІЗО

115. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

В. Суть

1. Побутові умови тримання заявника у СІЗО

116. У своїй заяві заявник описав камери, в яких його утримували, як надмірно переповнені, з поганою вентиляцією та вогкі (див. пункт 39).

117. Уряд стверджував, що скарга заявника була неконкретною. Уряд стверджував, що умови тримання заявника під вартою були належними (див. пункт 41).

118. Заявник не надав жодних подальших зауважень у відповідь на зазначені зауваження Уряду.

119. Суд повторює, що згідно зі статтею 3 Конвенції на державу покладається обов’язок піклуватися про те, щоб умови тримання особи під вартою відповідали принципу поваги до людської гідності, щоб характер і спосіб застосування такого заходу не завдавали їй душевного страждання чи труднощів, інтенсивність яких перевищує той неминучий рівень страждань, що завжди є невід’ємною складовою тримання під вартою (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 94, ECHR 2000-XI).

120. У цій справі Суд погоджується з аргументом Уряду, що заявник не надав детального опису умов тримання його під вартою. Дійсно, він не описав ані камер, у яких його тримали під вартою, ані строків його перебування у цих камерах, ані житлову площу, що припадала у них на одну особу.

121. Проте Суд вважає, що за цих обставин справи головну скаргу заявника - надмірну переповненість Київського СІЗО - можна вважати такою, що має достатні підстави.

122. Згідно з даними, наданими Урядом, заявника утримували у чотирнадцяти різних камерах, у яких житлова площа на одну особу становила від 1 до 10 кв. м. Більш детально, вона становила трохи більше 1 кв. м у двох камерах, близько 5 кв. м - у п’яти камерах, близько 6 кв. м - у трьох камерах, майже 7 кв. м - в одній камері, а також близько 10 кв. м - в іншій камері (див. пункт 40). Уряд не вказав тривалість перебування заявника у камерах із більшою житловою площею на одну особу. З іншого боку, видається, що часом на заявника припадало лише близько 1 кв. м житлової площі, що є абсолютно неприпустимим навіть для здорових осіб під вартою, не кажучи про осіб, які страждають на туберкульоз та низку інших серйозних захворювань, як у випадку із заявником.

123. Суд також зауважує, що скарга заявника на побутові умови тримання його під вартою у Київському СІЗО стосується періоду з липня 2009 року по липень 2012 року. Суд зазначає, що він вже встановлював порушення статті 3 Конвенції у вищенаведеному рішенні у справі «Гавула проти України» (Gavula v. Ukraine), пп. 69-75), в якій заявник подав аналогічні скарги на переповненість приміщень під час його перебування у Київському СІЗО, зокрема з липня 2009 року по серпень 2010 року.

124. Суд також зазначає, що переповненість та погану вентиляцію у СІЗО в 2009 році було констатовано в доповіді КЗК (див. пункт 91).

125. Суд вважає це достатнім для висновку, що побутові умови тримання заявника у СІЗО становили нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження, всупереч вимогам статті 3 Конвенції. Відповідно було порушення цієї статті.

2. Медичне обслуговування, що надавалося заявнику у СІЗО

(a) Доводи заявника

126. Заявник стверджував, що під час тримання у СІЗО йому не було забезпечено належне медичне обслуговування.

127. Він, зокрема, скаржився, що після операції 25 липня 2009 року його виписали з лікарні надто рано і що у медичній частині СІЗО йому не надали жодного післяопераційного лікування.

128. Заявник також обвинувачував органи влади у рецидиві свого захворювання на туберкульоз та його безуспішному лікуванні. Він стверджував, що його захворюванню не було приділено регулярної та належної уваги і що йому насправді не було забезпечено сезонний (осінь та весна) курс хіміопрофілактики, незважаючи на формальне його призначення. Заявник стверджував, що його звільнили із невилікуваним туберкульозом.

129. Заявник також скаржився, що йому не було здійснено антиретровірусну терапію від ВІЛ-інфекції.

130. Насамкінець заявник стверджував, що він не отримував жодного стоматологічного лікування і що на час його звільнення він втратив деякі зуби.

131. У цій справі Уряд звертав увагу Суду на той факт, що заявник захворів на туберкульоз та ВІЛ-інфекцію до періоду тримання його під вартою, що розглядається у цій справі. Уряд зазначив, що усі можливі негативні наслідки захворювання, зважаючи на його доволі довгу тривалість, цілком могли бути його природнім результатом. Уряд стверджував, що у будь-якому разі упродовж тримання заявника у СІЗО не було серйозного погіршення стану його здоров’я.

132. Щодо непроведення антиретровірусної терапії Уряд стверджував, що у випадку заявника не було жодних ознак на користь її проведення. Уряд зазначив, що лікування заявника від туберкульозу з медичної очки зору було пріоритетним і що стан його імунної системи регулярно контролювався.

133. Уряд також стверджував, що заявнику було забезпечено адекватне стоматологічне лікування, а також необхідне післяопераційне лікування після операції 25 липня 2009 року.

(b) Оцінка Суду

134. Суд неодноразово наголошував на тому, що здоров’я осіб під вартою має належним чином охоронятися (див. вищенаведене рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland), п. 94). Ненадання належного медичного обслуговування може становити поводження, не сумісне з гарантіями статті 3 Конвенції (див. рішення у справах «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey) [ВП], заява № 22277/93, п. 87, ECHR 2000-VII, та «Сарбан проти Молдови» (Sarban v. Moldova), заява № 3456/05, п. 90, від 4 жовтня 2005 року).

135. Суд у своїй практиці також встановлював, що лише той факт, що особу під вартою оглянув лікар та призначив певний вид лікування, автоматично не може призвести до висновку, що медична допомога була достатньою (див. рішення від 29 листопада 2007 року у справі «Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), заяви № 9852/03 та № 13413/04, п. 116). Державні органи влади повинні також забезпечити докладне документування стану здоров’я ув’язненої особи та його або її лікування протягом ув’язнення (див., наприклад, рішення від 26 жовтня 2006 року у справі «Худобін проти Росії» (Khudobin v. Russia), заява № 59696/00, п. 83); оперативність та точність діагнозу і лікування (див. вищенаведене рішення у справі «Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), п. 115, та рішення від 28 березня 2006 року у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пп. 104-106); а за умови, коли це викликано медичним станом, - регулярність та систематичність нагляду та наявність плану терапевтичних заходів з метою лікування хвороб ув’язненої особи або запобігання їхньому ускладненню, а не усунення симптомів (див. вищенаведенї рішення у справах «Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), п. 109 та п. 114; «Сарбан проти Молдови» (Sarban v. Moldova), п. 79; та рішення від 13 липня 2006 року у справі «Попов проти Росії» (Popov v. Russia), заява № 26853/04, п. 211). Державні органи влади також повинні довести, що були створені умови, необхідні для фактичної реалізації призначеного лікування (див. вищенаведене рішення у справі «Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), п. 116, та рішення від 7 листопада 2006 року у справі «Голомійов проти Молдови» (Holomiov v. Moldova), заява № 30649/05, п. 117). При цьому Суд зазначає, що при оцінюванні належності лікування слід керуватися критерієм належної старанності, оскільки обов’язок держави лікувати тяжко хворих осіб під вартою є обов’язком засобів, а не обов’язком результату (див. рішення від 4 жовтня 2011 року у справі «Гогінашвілі проти Грузії» (Goginashvli v. Georgia), заява № 47729/08, п. 71).

136. Загалом, Суд залишає за собою достатню свободу розсуду при визначенні того, який саме рівень охорони здоров’я був необхідним за конкретних обставин справи. Такий рівень має бути «сумісним з людською гідністю» ув’язненого, але також має враховувати «практичні вимоги ув’язнення» (див. рішення від 22 грудня 2008 року у справі «Алексанян проти Росії» (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, п. 140).

137. Повертаючись до цієї справи, Суд, перш за все, зазначає, що скарга заявника обмежується періодом тримання його у СІЗО. Що стосується медичного обслуговування у Жовтневській виправній колонії, куди заявника було переведено 5 липня 2012 року та звідки його було звільнено 26 жовтня 2012 року через поганий стан здоров’я, Суд зауважує, що заявник не навів жодних доводів з цього приводу, окрім загального твердження, що його лікування було безуспішним (див. пункт 89).

138. Сторонами не оспорюється, що у заявника була низка тяжких захворювань, таких як ВІЛ-інфекція та туберкульоз і вірусний гепатит протягом тривалого часу, а також що він повідомив про них органи влади з самого початку тримання його під вартою (див. пункт 51). Відповідно його захворювання було підставок для особливого медичного нагляду.

139. Щодо непроведення заявникові антиретровірусної терапії, Суд вважає, що національні органи влади вжили достатніх заходів для визначення ступеню імунодефіциту у заявника шляхом проведення регулярного дослідження крові на кількість клітин CD4 (див. пункти 60, 67, 68 та 85). Зважаючи на результати вищезазначених тестів CD4, медичні працівники у випадку заявника не вважали за необхідне проводити антиретровірусну терапію. Зважаючи на те, що їхній підхід відповідав керівним принципам ВООЗ (див. посилання у п. 93), Суд не має підстав ставити під сумнів їхні висновки (див., в якості протилежного прикладу, рішення від 23 травня 2013 року у справі «Є.А проти Росії» (Е.A. v Russia), заява № 44187/04, п. 63).


Якщо Ви побачили помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl-Enter. Будемо вдячні!

вгору