Рекомендація щодо організації служби зайнятості N 83
Міжнародна організація праці; Рекомендації, Міжнародний документ від 09.07.194883
Документ 993_225, поточна редакція — Прийняття від 09.07.1948

                           Рекомендація 
щодо організації служби зайнятості
N 83

Генеральна конференція Міжнародної організації праці, що скликана у Сан-Франциско Адміністративною радою
Міжнародного бюро праці та зібралася 17 червня 1948 року на свою
тридцять першу сесію, ухваливши прийняти ряд пропозицій стосовно питання про
організацію служби зайнятості, що є частиною четвертого пункту
порядку денного сесії, вирішивши надати цим пропозиціям форми рекомендації, яка
доповнює Рекомендацію 1944 щодо організації служб зайнятості і
Конвенцію 1948 року про організації служб зайнятості ( 993_224 ), ухвалює цього дев'ятого дня липня місяця тисяча дев'ятсот
сорок восьмого року нижченаведену Рекомендацію, яка називатиметься
Рекомендацією 1948 року щодо організації служби зайнятості: беручи до уваги, що організація служби зайнятості
передбачається Рекомендацією 1944 року та Конвенцією 1948 року про
організацію служби зайнятості ( 993_224 ) і що ці положення бажано
доповнити новими рекомендаціями, Конференція рекомендує, щоб кожний член Організації
застосовував нижченаведені положення, як тільки дадуть таку змогу
умови країни, та інформував Міжнародне бюро праці на запит
Адміністративної ради про втілення в життя цих положень:
I. Загальна організація
1. Безплатна державна служба зайнятості повинна мати
центральну установу, місцеві та, якщо треба, регіональні бюро. 2. Для успішного розвитку служби зайнятості та створення
єдиної координованої адміністрації у загальнодержавному масштабі
слід передбачити: a) публікацію центральною установою адміністративних
інструкцій загальнодержавного застосування; b) формулювання загальнодержавних мінімальних норм, які
регулюють укомплектування персоналом та загальну організацію бюро
служби зайнятості; c) асигнування з боку уряду цій службі достатніх коштів; d) подання від нижчого органу періодичних звітів вищим
органам; e) загальнодержавну інспекцію регіональних і місцевих бюро; f) періодичні наради працівників центральних, регіональних і
місцевих установ, враховуючи інспекційний персонал. 3. Служба зайнятості повинна вживати відповідних заходів,
спрямованих на співробітництво з представниками роботодавців і
працівників з усіма органами, метою яких є вивчення проблем
зайнятості, властивих певним районам, підприємствам, галузям
промисловості чи певним групам галузей промисловості. 4. У разі потреби слід вживати заходів щодо створення у
загальних рамках служби зайнятості: a) окремих бюро найму, метою яких є обслуговування потреб
роботодавців і працівників, які належать до певних галузей
промисловості чи професій, у тих випадках, коли створення таких
бюро буде виправдовуватись родом, важливістю галузі промисловості
чи професії, або будь-яким іншим фактором; створення їх було б
корисним, наприклад, для забезпечення потреб портів, торгового
судноплавства, для будівництва та громадських робіт, сільського й
лісового господарств та домашнього побутового обслуговування; b) особливої системи працевлаштування:
i) підлітків;
ii) інвалідів;
iii) інженерно-технічних працівників, працівників
інтелектуальної праці, службовців і працівників виконавчого
складу; c) відповідної системи працевлаштування жінок з урахуванням
їхньої професійної кваліфікації та фізичної придатності.
II. Відомості про стан ринку зайнятості
5. Служба зайнятості повинна збирати відомості про стан ринку
праці, зокрема: a) про теперішні та майбутні потреби щодо робочої сили
(беручи дані про чисельність і кваліфікацію потрібних працівників
за галузями промисловості, професіями чи районами); b) про теперішню та майбутню чисельність наявної робочої сили
(беручи дані щодо кількості, віку і статі, кваліфікації, професії,
галузі промисловості й місця проживання працівників та про
кількість, географічний розподіл і характеристику осіб, які
шукають роботу). 6. Служба зайнятості повинна проводити загальне чи спеціальне
вивчення таких питань, як: a) причини й розмір безробіття, охоплюючи технологічне
безробіття; b) працевлаштування окремих категорій осіб, які шукають
роботу, як наприклад, інвалідів чи підлітків: c) фактори, то зумовлюють рівень і вид зайнятості; d) регулювання зайнятості; e) професійне орієнтування у зв'язку з працевлаштуванням; f) аналіз спеціальностей і професій: g) інші аспекти структури ринку зайнятості. 7. Збирання цих відомостей слід доручати добре
підготовленому, кваліфікованому персоналу, який працює, у разі
потреби, у співробітництві з іншими державними органами та з
організаціями роботодавців і працівників. 8. У разі потреби та можливості методи збирання та аналізу
відомостей повинні передбачати: a) отримання відомостей безпосередньо від особливо обізнаних
щодо цих питань органів, наприклад таких, як інші державні
установи й відомства, організації роботодавців і працівників,
державні чи приватні підприємства та об'єднані комісії; b) співробітництво з інспекцією праці та зі службами, які
займаються страхуванням і наданням допомоги на випадок безробіття; c) періодичні доповіді з питань, то стосуються ринку
зайнятості; d) проведення анкетування з окремих питань, дослідницькі
роботи та їх аналіз.
III. Баланс робочої сили
9. Для сприяння найкращій організації ринку зайнятості як
невід'ємної частини загальнодержавної програми, спрямованої на
забезпечення та підтримку повної зайнятості, а також на розвиток і
використання продуктивних ресурсів, треба складати щорічний баланс
робочої сили у рамках загального вивчення економічного становища. 10. У разі потреби служба зайнятості повинна проводити цю
роботу спільно з іншими державними органами. 11. Баланс робочої сили повинен містити точні дані щодо
можливого обсягу та розподілу пропозиції й попиту на робочу силу.
IV. Направлення працівників на вакантні посади
12. Служба зайнятості повинна: a) завжди залишатися неупередженою щодо вакансій на
підприємствах, де вони є предметом трудового спору; b) утримуватися від направлення працівників на посади із
заробітною платою та іншими умовами праці, які є нижчими за норми,
встановлені законодавством, колективними договорами чи практикою; c) направляючи працівників на різні посади, утримуватись від
застосування щодо осіб, які шукають роботу, дискримінаційних
заходів за ознакою раси, кольору шкіри, статі чи переконань. 13. Служба зайнятості повинна надавати особам, які шукають
роботу, усі потрібні відомості щодо роботи, яку їм пропонують,
включаючи відомості стосовно питань, згаданих у попередньому
параграфі.
V. Мобільність працівників
14. З метою сприяння мобільності працівників для досягнення і
підтримки найбільшого обсягу виробництва та зайнятості, служба
зайнятості повинна вживати заходів, визначених у параграфах 15-20. 15. Слід збирати і поширювати найбільш повні й вірогідні
відомості щодо можливостей отримання роботи та умов праці в інших
видах зайнятості і в інших районах, а також стосовно наявних там
умов життя (враховуючи можливість пошуку придатного житла). 16. Працівникам повинні надаватися відомості й поради, які
дали б можливість уникнути їхнього небажання змінити професію чи
місце проживання. 17. 1) Служба зайнятості повинна усувати економічні
перешкоди, які заважають надавати фінансову допомогу для
переміщення робочої сили. 2) Така допомога, якщо вона схвалена службою, повинна
надаватися у разі переміщення працівників, зокрема, у випадках,
коли немає інших правил, що передбачають відшкодування додаткових
витрат, спричинених переміщенням. 3) Розмір цієї допомоги повинен відповідати умовам країни і
конкретним обставинам. 18. Служба зайнятості повинна допомагати установам, що
займаються страхуванням на випадок безробіття і наданням допомоги,
визначати й тлумачити умови, за яких слід вважати прийнятним
надання безробітному посади, яка не відповідає його звичайній
професії чи спонукає безробітного змінити місце проживання. 19. Служба зайнятості повинна допомагати відповідним органам
започатковувати і розвивати програми курсів професійного навчання
чи перепідготовки (враховуючи учнівство, додаткове навчання і
курси підвищення кваліфікації), приймати слухачів на ці курси та
займатися працевлаштуванням випускників.
VI. Різні положення
20. 1) Служба зайнятості повинна співпрацювати з іншими
державними чи приватними установами, що займаються питаннями
зайнятості. 2) Для цього потрібно, щоб будь-який координаційний орган, що
займається розробленням керівних принципів і методів, враховував
думку служби зайнятості щодо таких питань, як: a) географічне розміщення промислових об'єктів; b) громадські роботи та інвестиції державних коштів; c) технічний прогрес і його вплив на рівень виробництва та
зайнятості; d) міграція: e) житлове будівництво; f) соціально-побутове та культурне обслуговування; охорона
здоров'я, освіта і організація відпочинку; g) організація та планування забезпечення можливостей
зайнятості у загальнодержавному масштабі. 21. В інтересах ширшого використання служби зайнятості й
успішного виконання службою своїх завдань, вона повинна вживати
заходів, визначених у параграфах 22-25. 22. 1) Слід постійно заохочувати як осіб, які шукають роботу,
так і осіб, які шукають працівників, повністю використовувати
відомості й засоби, котрі надає служба зайнятості. 2) З цією метою треба використовувати кінофільми, радіо та
інші засоби інформації і спілкування з громадськістю, щоб
роботодавці, працівники та їхні організації краще знали і
правильно оцінювали важливу роль служби зайнятості у справі
організації зайнятості та переваги, що дає працівникам,
роботодавцям і суспільству в цілому більш повне її використання. 23. Працівники, які звергаються по страхову допомогу чи
допомогу на випадок безробіття, і, по можливості, особи, які
закінчують державні курси професійної освіти, повинні
реєструватися в службі зайнятості для отримання роботи. 24. Слід особливо заохочувати підлітків і, по можливості,
усіх осіб, які вперше влаштовуються на роботу, до реєстрації та
проходження співбесіди для отримання роботи. 25. Роботодавців, серед них керівників усуспільнених чи
напівусуспільнених підприємств, слід заохочувати до надання
службі зайнятості відомостей щодо наявних вакансій. 26. Треба систематично докладати зусиль щодо підвищення
ефективності служби зайнятості з метою усунення потреби у
приватних бюро найму в усіх галузях господарства, за винятком тих
випадків, коли відповідний орган влади, керуючись особливими
міркуваннями, вважатиме їхнє існування за потрібне чи бажане.
VII. Міжнародне співробітництво служб зайнятості
27. 1) Відповідно до потреб і можливостей міжнародне
співробітництво служб зайнятості за сприяння Міжнародного бюро
праці, коли це вважатиметься за доцільне, має охоплювати: a) систематичний обмін відомостями і досвідом щодо політики
служби зайнятості й методів, які застосовуються у двосторонньому,
регіональному чи багатосторонньому порядку; b) проведення двосторонніх, регіональних чи багатосторонніх
технічних нарад з питань служби зайнятості. 2) Для полегшення переміщення працівників, яке дозволяється
відповідно до пунктів iv), b) статті 6 Конвенції ( 993_224 ), за
наказом центрального органу, якому вони підпорядковані, та у разі
побажання, у співробітництві з Міжнародним бюро праці, служби
зайнятості повинні: a) збирати спільно з іншими установами чи організаціями, якщо
це вважається за доцільне, дані щодо пропозиції робочої сили та
попиту на неї, який не можна задовольнити всередині країни, з
метою заохочення імміграції та еміграції як засобів задоволення,
по можливості, такого попиту і пропозиції; b) співпрацювати з іншими відповідними вітчизняними чи
іноземними органами для розроблення і застосування двосторонніх,
регіональних чи багатосторонніх міжурядових угод з питань
міграції.
Конвенції та рекомендації, ухвалені
Міжнародною організацією праці
1919-1964, Том I
Міжнародне бюро праці, Женева



вгору