Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму (укр/рос)
ООН; Конвенція, Міжнародний документ від 09.12.1999
Документ 995_518, чинний, поточна редакція — Ратифікація від 12.09.2002, підстава 149-IV

                       Міжнародна конвенція 
про боротьбу з фінансуванням тероризму
(укр/рос)
Статус Конвенції див. ( 995_c84 )
( Конвенцію ратифіковано із заявою Законом
N 149-IV ( 149-15 ) від 12.09.2002 )

Офіційний переклад
Преамбула
Держави-учасниці цієї Конвенції, беручи до уваги цілі та принципи Статуту Організації
Об'єднаних Націй ( 995_010 ), які стосуються підтримання
міжнародного миру та безпеки і заохочення добросусідських та
дружніх відносин і співробітництва між державами, будучи глибоко занепокоєні ескалацією актів тероризму в усіх
його формах і проявах в усьому світі, посилаючись на Декларацію з нагоди п'ятдесятої річниці
Організації Об'єднаних Націй ( 995_375 ), яка міститься в
резолюції 50/6 Генеральної Асамблеї від 24 жовтня 1995 року, посилаючись також на всі відповідні резолюції Генеральної
Асамблеї з цього питання, включаючи резолюцію 49/60 від 9 грудня
1994 року та додаток до неї, який містить Декларацію про заходи по
ліквідації міжнародного тероризму ( 995_502 ), в якій
держави-члени Організації Об'єднаних Націй урочисто підтвердили,
що вони беззастережно засуджують як злочинні і такі, що не мають
виправдання, всі акти, методи і практику тероризму, де б і ким би
вони не вчинялись, в тому числі ті, які ставлять під загрозу
дружні відносини між державами і народами та загрожують
територіальній цілісності і безпеці держав, відмічаючи, що в Декларації про заходи по ліквідації
міжнародного тероризму ( 995_502 ) державам пропонується також в
терміновому порядку провести огляд сфери застосування існуючих
міжнародно-правових положень про запобігання, припинення та
ліквідацію тероризму в усіх його формах і проявах з метою
забезпечення наявності всеохоплюючих правових рамок, що включають
всі аспекти цього питання, посилаючись на підпункт (f) пункту 3 резолюції 51/210
Генеральної Асамблеї від 17 грудня 1996 року, в якому Асамблея
закликала всі держави вжити заходів для того, щоб перешкодити та
протидіяти шляхом відповідних внутрішніх заходів фінансуванню
терористів і терористичних організацій, незалежно від того,
здійснюється таке фінансування прямо чи опосередковано через
організації, які також мають або стверджують, що мають,
благодійні, суспільні або культурні цілі, або також залучені до
заборонених видів діяльності, таких, як незаконні поставки зброї,
незаконний обіг наркотиків та вимагання, включаючи використання
осіб з метою фінансування терористичної діяльності, та, зокрема,
де це доцільно, розглянути питання про вжиття заходів регулювання
для того, щоб перешкодити та протидіяти переміщенню коштів,
відносно яких є підозра, що вони призначені для терористичних
цілей, в жодному разі не ущемляючи при цьому свободу переміщення
законного капіталу, та активізувати обмін інформацією про
міжнародний обіг таких коштів, посилаючись також на резолюцію 52/165 Генеральної Асамблеї
від 15 грудня 1997 року, в якій Асамблея закликала держави
розглянути, зокрема, питання про здійснення заходів, викладених у
підпунктах (a) - (f) пункту 3 її резолюції 51/210 від 17 грудня
1996 року, посилаючись далі на резолюцію 53/108 Генеральної Асамблеї від
8 грудня 1998 року, в якій Асамблея постановила, що Спеціальному
комітету, заснованому резолюцією 51/210 Генеральної Асамблеї від
17 грудня 1996 року, слід розробити проект міжнародної конвенції
про боротьбу з фінансуванням тероризму, яка доповнить відповідні
існуючі міжнародні документи, враховуючи, що фінансування тероризму є предметом серйозної
стурбованості всього міжнародного співтовариства, відмічаючи, що кількість і тяжкий характер актів міжнародного
тероризму залежать від фінансування, до якого терористи можуть
отримати доступ, відмічаючи також, що в існуючих багатосторонніх правових
документах таке фінансування конкретно не розглядається, будучи переконані в нагальній необхідності зміцнювати
міжнародне співробітництво між державами у справі розробки та
вжиття ефективних заходів по недопущенню фінансування тероризму, а
також боротьбі з ним шляхом переслідування та покарання осіб, що
його вчиняють, домовилися про таке:
Стаття 1
Для цілей цієї Конвенції: 1. "Кошти" означають активи будь-якого роду, матеріальні чи
нематеріальні, рухомі чи нерухомі, незалежно від способу їх
придбання, а також юридичні документи або акти у будь-якій формі,
в тому числі в електронній або цифровій, які засвідчують право на
такі активи або участь у них, включаючи банківські кредити,
дорожні чеки, банківські чеки, поштові перекази, акції, цінні
папери, облігації, векселя, акредитиви, але не обмежуючись ними. 2. "Державний або урядовий об'єкт" означає будь-який
постійний чи тимчасовий об'єкт чи транспортний засіб, який
використовують або займають представники держави, члени уряду,
представники законодавчого або судового органу чи посадові особи
або державні службовці або службовці будь-якого іншого державного
органу або установи, чи службовці або посадові особи міжурядової
організації у зв'язку з виконанням ними своїх службових
обов'язків. 3. "Надходження" означають будь-які кошти, отримані або
набуті прямо чи опосередковано, шляхом вчинення злочину,
зазначеного в статті 2.
Стаття 2
1. Будь-яка особа чинить злочин за змістом цієї Конвенції,
якщо вона будь-якими методами, прямо чи опосередковано, незаконно
та умисно надає кошти або здійснює їх збір з наміром, щоб вони
використовувались, або при усвідомленні того, що вони будуть
використані, повністю чи частково, для вчинення: a) будь-якого діяння, яке являє собою злочин відповідно до
сфери застосування одного з договорів, перелічених у додатку, та
до визначення, що міститься в ньому; b) будь-якого іншого діяння, спрямованого на те, щоб
викликати смерть будь-якої цивільної особи або будь-якої іншої
особи, яка не бере активної участі у воєнних діях в ситуації
збройного конфлікту, або заподіяти їй тяжке тілесне ушкодження,
коли мета такого діяння в силу його характеру чи контексту полягає
в тому, щоб залякати населення чи змусити уряд чи міжнародну
організацію вчинити будь-яку дію або утриматись від неї. 2. a) Після здачі на зберігання своїх ратифікаційних грамот
чи документів про прийняття, затвердження чи приєднання держава,
яка не є стороною, що бере участь в одному з договорів,
перелічених у додатку, може заявити, що при застосуванні цієї
Конвенції до такої держави-учасниці вважається, що цей договір не
включений до додатка, згаданого в підпункті (a) пункту 1. Така
заява припиняє свою дію, як тільки цей договір набуває чинності
для цієї держави-учасниці, яка повідомляє про цей факт
депозитарія. b) Коли держава-учасниця перестає бути стороною одного з
договорів, перелічених в додатку, вона може зробити, як це
передбачено цією статтею, заяву відносно цього договору. 3. Для того, щоб будь-яке діяння становило злочин, зазначений
в пункті 1, необов'язково, щоб кошти фактично використовувались
для скоєння злочину, згаданого у підпунктах (a) або (b) пункту 1. 4. Будь-яка особа також чинить злочин, якщо вона намагається
скоїти будь-який із злочинів, зазначених у пункті 1 цієї статті. 5. Будь-яка особа також чинить злочин, якщо вона: a) бере участь як співучасник у вчиненні будь-якого із
злочинів, зазначених у пункті 1 або 4 цієї статті; b) організовує інших осіб або керує ними з метою вчинення
будь-якого із злочинів, зазначених у пункті 1 або 4 цієї статті; c) сприяє вчиненню одного або кількох злочинів, зазначених у
пункті 1 або 4 цієї статті, групою осіб, які діють із спільною
метою. Таке сприяння повинно носити умисний характер і повинно
надаватись: i) або з метою підтримки злочинної діяльності чи злочинних
цілей групи, коли така діяльність або ціль передбачає вчинення
одного із злочинів, зазначених в пункті 1 цієї статті; ii) або з усвідомленням умислу групи вчинити один із
злочинів, зазначених в пункті 1 цієї статті.
Стаття 3
Ця Конвенція не застосовується у випадках, коли злочин
вчинено в одній державі, підозрюваний у скоєнні злочину є
громадянином цієї держави і знаходиться на території цієї держави
і жодна інша держава не має підстав для здійснення своєї
юрисдикції відповідно до пункту 1 або 2 статті 7 цієї Конвенції,
що не виключає застосування до цих випадків при відповідних
обставинах положень статей 12-18.
Стаття 4
Кожна держава-учасниця вживає таких заходів, які можуть бути
необхідними: a) для визнання кримінальними злочинами згідно з її
внутрішнім законодавством злочинів, зазначених у статті 2; b) для встановлення за ці злочини відповідних покарань з
урахуванням тяжкого характеру цих злочинів.
Стаття 5
1. Кожна держава-учасниця відповідно до принципів свого
внутрішнього законодавства вживає необхідних заходів для того, щоб
можна було притягнути юридичну особу, яка знаходиться на її
території або заснована згідно з її законами, до відповідальності
в разі вчинення фізичною особою, відповідальною за управління цією
юридичною особою або контроль за нею, яка виступає в своєму
офіційному статусі, злочину, зазначеного в статті 2. Така
відповідальність може мати кримінальний, цивільний або
адміністративний характер. 2. Така відповідальність наступає без шкоди для кримінальної
відповідальності фізичних осіб, які скоїли ці злочини. 3. Кожна держава-учасниця забезпечує, зокрема, щоб до
юридичних осіб, які несуть відповідальність згідно з пунктом 1
вище, застосовувались ефективні, пропорційні та дійові
кримінальні, цивільно-правові або адміністративні санкції. Такі
санкції можуть включати фінансові санкції.
Стаття 6
Кожна держава-учасниця вживає таких заходів, які можуть бути
необхідними, в тому числі у відповідних випадках в галузі
внутрішнього законодавства, для забезпечення того, щоб злочинні
діяння, які підпадають під дію цієї Конвенції, за жодних обставин
не підлягали виправданню з будь-яких міркувань політичного,
філософського, ідеологічного, расового, етнічного, релігійного або
іншого аналогічного характеру.
Стаття 7
1. Кожна держава-учасниця вживає таких заходів, які можуть
бути необхідними для встановлення її юрисдикції відносно злочинів,
зазначених у статті 2, коли: a) злочин вчинено на території цієї держави; b) злочин вчинено на борту судна, яке плаває під прапором
цієї держави, або повітряного судна, яке зареєстроване відповідно
до законів цієї держави під час вчинення злочину; c) злочин вчинено громадянином цієї держави. 2. Держава-учасниця може також встановити свою юрисдикцію
відносно будь-якого такого злочину, коли: a) злочин був спрямований на вчинення злочину, зазначеного в
підпункті (a) або (b) пункту 1 статті 2, на території чи відносно
одного з громадян цієї держави або такий злочин був його
результатом; b) злочин був спрямований на вчинення злочину, зазначеного в
підпункті (a) або (b) пункту 1 статті 2, проти державного або
урядового об'єкта зазначеної держави за кордоном, включаючи
приміщення дипломатичного або консульського представництва цієї
держави, або такий злочин був його результатом; c) злочин був спрямований на вчинення злочину, зазначеного в
підпункті (a) або (b) пункту 1 статті 2, як спроба змусити цю
державу вчинити будь-яку дію або утриматись від неї або такий
злочин призвів до його вчинення; d) злочин вчинено особою без громадянства, яка звичайно
мешкає на території цієї держави; e) злочин вчинено на борту повітряного судна, яке
експлуатується урядом цієї держави. 3. При ратифікації, прийнятті, схваленні цієї Конвенції або
приєднанні до неї кожна держава-учасниця повідомляє Генерального
секретаря Організації Об'єднаних Націй про встановлення нею
юрисдикції відповідно до пункту 2. У разі яких-небудь змін
відповідна держава-учасниця негайно повідомляє про це Генерального
секретаря. 4. Кожна держава-учасниця вживає також таких заходів, які
можуть бути необхідними для встановлення її юрисдикції відносно
злочинів, зазначених у статті 2, у випадках, коли особа, яка
підозрюється у скоєнні злочину знаходиться на її території і вона
не видає його жодній з держав-учасниць, які встановили свою
юрисдикцію відповідно до пунктів 1 або 2. 5. Коли більше ніж одна держава-учасниця претендує на
юрисдикцію щодо одного із злочинів, зазначених у статті 2,
відповідні держави-учасниці прагнуть належним чином координувати
свої дії, зокрема відносно порядку кримінального переслідування та
способів реалізації взаємної правової допомоги. 6. Без шкоди для норм загального міжнародного права ця
Конвенція не виключає можливості здійснення будь-якої кримінальної
юрисдикції, встановленої державою-учасницею відповідно до її
внутрішнього законодавства.
Стаття 8
1. Кожна держава-учасниця вживає відповідно до принципів
свого внутрішнього законодавства необхідних заходів для того, щоб
визначити, виявити, заблокувати або заарештувати будь-які кошти,
які використовуються або виділяються з метою вчинення злочинів,
зазначених у статті 2, а також надходження, отримані в результаті
таких злочинів, з метою можливої конфіскації. 2. Кожна держава-учасниця вживає відповідно до принципів
свого внутрішнього законодавства належних заходів для конфіскації
коштів, які використовувались або були виділені з метою вчинення
злочинів, зазначених у статті 2, і надходжень, отриманих в
результаті таких злочинів. 3. Кожна відповідна держава-учасниця може розглянути питання
про укладення угод про поділ з іншими державами на регулярній
основі або в кожному конкретному випадку коштів, отриманих в
результаті конфіскації, передбаченої цією статтею. 4. Кожна держава-учасниця розглядає можливість створення
механізмів, за допомогою яких кошти, отримані в результаті
конфіскації, передбаченої цією статтею, використовувалися б для
виплати компенсації жертвам злочинів, зазначених у підпункті (a)
або (b) пункту 1 статті 2, або членам їхніх сімей. 5. Застосування положень цієї статті здійснюється за умови
дотримання прав добросовісних третіх осіб.
Стаття 9
1. Отримавши інформацію про те, що особа, яка скоїла злочин
або підозрюється у скоєнні злочину, зазначеного у статті 2, може
знаходитись на її території, відповідна держава-учасниця вживає
таких заходів, які можуть бути необхідними відповідно до її
внутрішнього законодавства для розслідування фактів, наведених у
цій інформації. 2. Переконавшись, що обставини дають для цього підстави,
держава-учасниця, на території якої знаходиться особа, яка скоїла
або підозрюється у скоєнні злочину, вживає відповідно до її
внутрішнього законодавства належних заходів для забезпечення
присутності цієї особи з метою кримінального переслідування або
видачі. 3. Будь-яка особа, відносно якої вживаються заходи, зазначені
в пункті 2, має право: a) невідкладно зв'язатися з найближчим відповідним
представником держави, громадянином якої вона є або яка іншим
чином правомочна захищати права цієї особи, або, якщо вона є
особою без громадянства, - з представником держави, на території
якої ця особа звичайно мешкає; b) на відвідання її представником цієї держави; c) бути поінформованою про свої права згідно з підпунктами
(a) та (b). 4. Права, зазначені в пункті 3, здійснюються відповідно до
законів та постанов держави, на території якої знаходиться особа,
яка скоїла або підозрюється у скоєнні злочину, з урахуванням
положення про те, що згадані закони та постанови мають
забезпечувати можливість повного досягнення цілей, для яких
призначені права відповідно до пункту 3 цієї статті. 5. Положення пунктів 3 і 4 не завдають шкоди праву будь-якої
держави-учасниці, яка претендує на юрисдикцію відповідно до
підпункту (b) пункту 1 або підпункту (b) пункту 2 статті 7,
просити Міжнародний комітет Червоного Хреста зв'язатися з
підозрюваним у скоєнні злочину та відвідати його. 6. Після того, як держава-учасниця відповідно до цієї статті
взяла особу під варту, вона безпосередньо або через Генерального
секретаря Організації Об'єднаних Націй негайно повідомляє
держави-учасниці, які встановили юрисдикцію відповідно до пункту 1
або 2 статті 7, та, якщо вона вважає за доцільне, будь-які інші
заінтересовані держави-учасниці про факт знаходження такої особи
під вартою і про обставини, які є підставою для затримання цієї
особи. Держава, яка проводить розслідування відповідно до пункту
1, оперативно інформує згадані держави-учасниці про його
результати і зазначає, чи має вона намір здійснити свою
юрисдикцію.
Стаття 10
1. Держава-учасниця, на території якої знаходиться особа, яка
скоїла чи підозрюється у скоєнні злочину, у випадках, до яких може
бути застосована стаття 7, якщо вона не видає цю особу,
зобов'язана без будь-яких винятків і незалежно від того, чи
вчинено цей злочин на її території, без надмірних затримок
передати справу своїм компетентним органам з метою кримінального
переслідування шляхом проведення розгляду відповідно до
законодавства цієї держави. Ці органи приймають рішення таким же
чином, як і у випадку будь-якого іншого злочину тяжкого характеру,
відповідно до законів цієї держави. 2. У всіх випадках, коли внутрішнє законодавство
держави-учасниці дозволяє їй видати або іншим чином передати
одного із своїх громадян тільки за тієї умови, що ця особа буде
повернена до цієї держави для відбування покарання за вироком,
який був винесений в результаті судового розгляду або розгляду
справи в суді, для якого запитувалася видача або передача цієї
особи, і ця держава та держава, яка клопочеться про видачу цієї
особи, згодні з цим варіантом та іншими умовами, які вони можуть
визнати доцільними, такої обумовленої видачі або передачі буде
достатньо для виконання зобов'язань, про які йдеться в пункті 1.
Стаття 11
1. Злочини, зазначені у статті 2, вважаються такими, що
підлягають включенню як злочини, що спричиняють видачу, до
будь-якого з договорів про видачу, укладеного між будь-якими
державами-учасницями до набуття цією Конвенцією чинності.
Держави-учасниці зобов'язуються включати ці злочини як такі, що
спричиняють видачу, до всіх договорів про видачу, які будуть в
подальшому укладатися між ними. 2. Коли держава-учасниця, яка обумовлює видачу наявністю
договору, отримує прохання про видачу від іншої держави-учасниці,
з якою вона не має договору про видачу, держава-учасниця, що
запитує, може на свій розсуд розглядати цю Конвенцію як правову
підставу для видачі відносно злочинів, зазначених у статті 2.
Видача здійснюється з дотриманням інших умов, передбачених
законодавством запитуваної держави. 3. Держави-учасниці, які не обумовлюють видачу наявністю
договору, розглядають у відносинах між собою зазначені у статті 2
злочини як такі, що спричиняють видачу, з дотриманням умов,
передбачених законодавством запитуваної держави. 4. У разі необхідності зазначені у статті 2 злочини
розглядаються державами-учасницями з метою видачі так, ніби вони
були скоєні не тільки в місці їх вчинення, але й на території
держав, які встановили свою юрисдикцію відповідно до пунктів 1 і 2
статті 7. 5. Положення всіх договорів та домовленостей про видачу між
державами-учасницями у зв'язку із злочинами, зазначеними у статті
2, вважаються зміненими у відносинах між державами-учасницями в
тій мірі, в якій вони несумісні з цією Конвенцією.
Стаття 12
1. Держави-учасниці надають одна одній максимальну допомогу у
зв'язку з кримінальними розслідуваннями, кримінальним
переслідуванням або процедурами видачі, які були розпочаті
відносно зазначених у статті 2 злочинів, включаючи сприяння в
отриманні наявних у них доказів, необхідних для розгляду. 2. Держави-учасниці не можуть відхиляти прохання про взаємну
правову допомогу, посилаючись на банківську таємницю. 3. Сторона, що запитує, не передає і не використовує
інформацію або докази, надані запитуваною стороною, для проведення
розслідувань, кримінального переслідування або судового розгляду
інших, ніж ті, які вказані у запиті, без попередньої згоди на це
запитуваної сторони. 4. Кожна держава-учасниця може розглянути питання про
створення механізмів для того, щоб ділитися з іншими
державами-учасницями інформацією або доказами, необхідними для
встановлення кримінальної, цивільної або адміністративної
відповідальності відповідно до статті 5. 5. Держави-учасниці виконують свої зобов'язання по пунктах 1
і 2 згідно з будь-якими договорами або іншими домовленостями про
взаємну правову допомогу, або обмін інформацією, які можуть
існувати між ними. За відсутності таких договорів або
домовленостей держави-учасниці надають одна одній допомогу
відповідно до їхнього внутрішнього законодавства.
Стаття 13
Жодний із злочинів, зазначених у статті 2, не розглядається
для цілей видачі або взаємної правової допомоги як злочин,
пов'язаний з податками. Держави-учасниці не можуть відхиляти
прохання про видачу або взаємну правову допомогу тільки на тій
підставі, що вона стосується злочину, пов'язаного з податками.
Стаття 14
Жодний із злочинів, зазначених у статті 2, не розглядається
для цілей видачі або взаємної правової допомоги між
державами-учасницями як політичний злочин або злочин, пов'язаний з
політичним злочином, або злочин, скоєний з політичних мотивів.
Внаслідок цього, пов'язане з таким злочином прохання про видачу
або взаємну правову допомогу не може бути відхилено тільки на тій
підставі, що воно стосується політичного злочину або злочину,
пов'язаного з політичним злочином, або злочину, скоєного з
політичних мотивів.
Стаття 15
Ніщо в цій Конвенції не повинно тлумачитись як таке, що
зобов'язує видавати будь-яку особу або надавати взаємну допомогу,
якщо запитувана держава-учасниця має вагомі підстави вважати, що
прохання про видачу у зв'язку із зазначеними у статті 2 злочинами
або про взаємну правову допомогу відносно таких злочинів має на
меті судове переслідування або покарання цієї особи з причини її
раси, віросповідання, громадянства, етнічного походження чи
політичних переконань або що задоволення цього прохання завдало б
шкоди становищу цієї особи з будь-якої з цих причин.
Стаття 16
1. Особа, яка знаходиться під вартою або відбуває строк
тюремного ув'язнення в одній державі-учасниці і присутність якої в
іншій державі-учасниці необхідна для встановлення особи, давання
свідчень або надання іншої допомоги в отриманні доказів для
розслідування або кримінального переслідування у зв'язку із
злочинами, зазначеними у статті 2, може бути передана з
дотриманням таких умов: a) ця особа добровільно дає на те свою згоду на основі повної
інформації; b) компетентні органи обох держав дійшли згоди на таких
умовах, які ці держави можуть вважати прийнятними. 2. Для цілей цієї статті: a) держава, якій передається особа, правомочна і зобов'язана
утримувати передану особу під вартою, якщо тільки держава, яка
передала цю особу, не просила про інше або не санкціонувала інше; b) держава, якій передана особа, без затримок виконує своє
зобов'язання щодо повернення цієї особи в розпорядження держави,
яка раніше передала цю особу, як це було узгоджено заздалегідь або
як це було іншим чином узгоджено компетентними органами обох
держав; c) держава, якій передана особа, не повинна вимагати від
держави, яка передала цю особу, порушення процедури видачі для її
повернення; d) переданій особі в строк покарання, яке вона відбуває в
державі, з якої вона передана, зараховується строк перебування під
вартою в державі, якій вона була передана. 3. Без згоди держави-учасниці, з якої відповідно до цієї
статті має бути передана та чи інша особа, ця особа, незалежно від
її громадянства, не підлягає переслідуванню чи утриманню під
вартою і не може зазнавати будь-яких інших обмежень відносно її
особистої свободи на території держави, якій передається ця особа,
у зв'язку з діями чи вироками, винесеними відносно неї до її
від'їзду з території держави, з якої вона передана.
Стаття 17
Будь-якій особі, яка взята під варту або відносно якої вжиті
будь-які інші заходи або провадиться розгляд відповідно до цієї
Конвенції, гарантується справедливе поводження, в тому числі
користування всіма правами і гарантіями відповідно до
законодавства держави, на території якої ця особа знаходиться, і
застосовуваних положень міжнародного права, включаючи міжнародні
стандарти в галузі прав людини.
Стаття 18
1. Держави-учасниці співробітничають у запобіганні злочинам,
зазначеним у статті 2, шляхом вжиття всіх практично можливих
заходів, зокрема шляхом зміни, за необхідності, їхнього
внутрішнього законодавства для запобігання та протидії підготовці
в межах їхніх відповідних територій до вчинення цих злочинів на
їхній території або за її межами, в тому числі: a) заходів, які забороняють на їхніх територіях незаконну
діяльність осіб або організацій, які навмисно заохочують,
підбурюють, організують, або вчиняють злочини, зазначені у статті
2; b) заходів, зобов'язуючих фінансові установи та інші
організації, що беруть участь у здійсненні фінансових операцій,
вживати найефективніших з наявних у них в розпорядженні заходів
для ідентифікації їхніх постійних чи випадкових клієнтів, а також
клієнтів, на користь яких відкриті рахунки, та звертати особливу
увагу на незвичайні чи підозрілі операції і повідомляти про
операції, які можливо пов'язані із злочинною діяльністю. З цією
метою держави-учасниці вивчають можливість: i) прийняття правил, які забороняють відкриття рахунків,
власники або бенефіціари яких не ідентифіковані або не можуть бути
ідентифіковані, та заходів для забезпечення такими установами
перевірки особи дійсних учасників таких операцій; ii) відносно ідентифікації юридичних осіб - пред'явлення до
фінансових установ вимоги, коли це необхідно, вживати заходів щодо
перевірки юридичного статусу та структури клієнта шляхом отримання
- від державного реєстраційного органу, клієнта або від обох -
доказів оформлення клієнта як юридичної особи, включаючи дані про
найменування клієнта, його юридичну форму, адресу, керівниках та
положеннях, регулюючих повноваження щодо прийняття зобов'язань від
імені цієї юридичної особи; iii) прийняття правил, що накладають на фінансові установи
зобов'язання оперативно повідомляти компетентним органам про всі
складні, незвичайно великі операції та про незвичайну динаміку
операцій, які не мають явної економічної або очевидної законної
причини, не побоюючись при цьому кримінальної чи цивільної
відповідальності за порушення будь-яких обмежень на розголошення
інформації, якщо вони добросовісно повідомляють про свої підозри; iv) пред'явлення до фінансових установ вимоги зберігати
протягом як мінімум п'яти років всі необхідні документи по
операціях, як внутрішніх, так і міжнародних. 2. Держави-учасниці співробітничають далі у попередженні
злочинів, зазначених у статті 2, вивчаючи можливість: a) вжиття заходів з нагляду за роботою всіх агентств, які
здійснюють грошові перекази, включаючи, наприклад, їх
ліцензування; b) вжиття реально здійсненних заходів по виявленню або
відслідкуванню фізичного переміщення готівкових коштів та
оборотних документів на пред'явника через кордон за умови суворого
дотримання гарантій належного використання інформації і без
обмеження в якій би то не було формі свободи переміщення капіталу. 3. Держави-учасниці співробітничають далі у попередженні
злочинів, зазначених у статті 2, шляхом обміну точними та
перевіреними даними відповідно до їхнього внутрішнього
законодавства та координації адміністративних та інших заходів,
які вживаються, коли це необхідно, з метою попередження вчинення
злочинів, зазначених у статті 2, зокрема шляхом: a) створення та забезпечення функціонування каналів зв'язку
між їхніми компетентними установами та службами з метою сприяння
захищеному та оперативному обміну інформацією про всі аспекти
злочинів, зазначених у статті 2; b) співробітництва одна з одною у проведенні розслідувань у
зв'язку із злочинами, зазначеними у статті 2, що стосуються: i) особи, місцезнаходження та роду занять осіб, відносно яких
існують обгрунтовані підозри в тому, що вони причетні до таких
злочинів; ii) переміщення фінансових коштів, які мають відношення до
вчинення таких злочинів. 4. Держави-учасниці можуть обмінюватися інформацією через
Міжнародну організацію кримінальної поліції (Інтерпол).
Стаття 19
Держава-учасниця, в якій підозрюваний у скоєнні злочину
зазнає кримінального переслідування, повідомляє відповідно до
свого внутрішнього законодавства або застосовних процедур про
остаточні результати розгляду Генеральному секретареві Організації
Об'єднаних Націй, який направляє цю інформацію іншим
державам-учасницям.
Стаття 20
Держави-учасниці виконують свої зобов'язання за цією
Конвенцією таким чином, щоб це відповідало принципам суверенної
рівності і територіальної цілісності держав, і принципу
невтручання у внутрішні справи інших держав.
Стаття 21
Ніщо в цій Конвенції не зачіпає інших прав, зобов'язань та
обов'язків держав та окремих осіб згідно з міжнародним правом,
зокрема згідно з цілями Статуту Організації Об'єднаних Націй
( 995_010 ), міжнародним гуманітарним правом та іншими
відповідними конвенціями.
Стаття 22
Ніщо в цій Конвенції не наділяє державу-учасницю правом
здійснювати на території іншої держави-учасниці юрисдикцію і
функції, які входять виключно до компетенції влади цієї іншої
держави-учасниці відповідно до її внутрішнього законодавства.
Стаття 23
1. У додаток можна вносити зміни та доповнення шляхом
додавання договорів, які: a) відкриті для участі всіх держав; b) набули чинності; c) ратифіковані, прийняті, схвалені або до яких приєдналися
принаймні двадцять дві держави-учасниці цієї Конвенції. 2. Після набуття чинності цією Конвенцією будь-яка
держава-учасниця може запропонувати таку зміну та доповнення.
Будь-яка пропозиція про внесення зміни та доповнення передається
депозитарію в письмовому вигляді. Депозитарій повідомляє про всі
пропозиції, які відповідають вимогам пункту 1, всі
держави-учасниці та запитує їхню думку відносно того, чи слід
приймати запропоновану зміну та доповнення. 3. Запропонована зміна та доповнення вважається прийнятою, за
винятком випадків, коли одна третина держав-учасниць заперечує
проти неї, повідомивши про це письмово не пізніше ніж через 180
днів після її розповсюдження. 4. Прийнята зміна та доповнення до додатка набуває чинності
через 30 днів після здачі на зберігання двадцять другої
ратифікаційної грамоти або документа про прийняття або схвалення
такої зміни та доповнення для всіх держав-учасниць, які здали на
зберігання такий документ. Для кожної держави-учасниці, яка
ратифікує, приймає або схвалює зміну та доповнення після здачі на
зберігання двадцять другої ратифікаційної грамоти, зміна та
доповнення набуває чинності на тридцятий день після здачі на
зберігання такою державою-учасницею її ратифікаційної грамоти або
документа про прийняття або схвалення.
Стаття 24
1. Будь-який спір між двома чи більше державами-учасницями
щодо тлумачення або застосування цієї Конвенції, який не може бути
врегульований шляхом переговорів протягом розумного періоду часу,
передається на прохання однієї з них до арбітражу. Якщо протягом
шести місяців з дня звернення з проханням про арбітраж сторони не
зможуть домовитися про його організацію, будь-яка з цих сторін
може передати спір до Міжнародного Суду, звернувшись із заявою
відповідно до Статуту Суду ( 995_010 ). 2. Кожна держава може при підписанні, ратифікації, прийнятті,
схваленні цієї Конвенції або приєднанні до неї заявити про те, що
вона не вважає себе зв'язаною положеннями пункту 1. Інші
держави-учасниці не будуть зв'язані положеннями пункту 1 відносно
будь-якої держави-учасниці, яка зробила таке застереження. 3. Будь-яка держава, яка зробила застереження відповідно до
пункту 2, може в будь-який час зняти це застереження шляхом
повідомлення Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй.
Стаття 25
1. Ця Конвенція відкрита для підписання всіма державами з 10
січня 2000 року до 31 грудня 2001 року в Центральних установах
Організації Об'єднаних Націй в Нью-Йорку. 2. Ця Конвенція підлягає ратифікації, прийняттю або
схваленню. Ратифікаційні грамоти або документи про прийняття або
схвалення здаються на зберігання Генеральному секретареві
Організації Об'єднаних Націй. 3. Ця Конвенція відкрита для приєднання будь-якої держави.
Документи про приєднання здаються на зберігання Генеральному
секретареві Організації Об'єднаних Націй.
Стаття 26
1. Ця Конвенція набуває чинності на тридцятий день після
здачі на зберігання Генеральному секретареві Організації
Об'єднаних Націй двадцяти двох ратифікаційних грамот чи документів
про прийняття, схвалення або приєднання. 2. Для кожної держави, яка ратифікує, приймає чи схвалює цю
Конвенцію або приєднується до неї після здачі на зберігання
двадцяти двох ратифікаційних грамот чи документів про прийняття,
схвалення або приєднання, Конвенція набуває чинності на тридцятий
день після здачі на зберігання цією державою своєї ратифікаційної
грамоти або документа про прийняття, схвалення чи приєднання.
Стаття 27
1. Будь-яка держава-учасниця може денонсувати цю Конвенцію
шляхом письмового повідомлення Генерального секретаря Організації
Об'єднаних Націй. 2. Денонсація набуває чинності після закінчення одного року з
дати отримання повідомлення Генеральним секретарем Організації
Об'єднаних Націй.
Стаття 28
Оригінал цієї Конвенції, тексти якої англійською, арабською,
іспанською, китайською, російською та французькою мовами є рівно
автентичними, здається на зберігання Генеральному секретареві
Організації Об'єднаних Націй, який розсилає завірені копії цієї
Конвенції всім державам.
НА ПОСВІДЧЕННЯ ЧОГО нижчепідписані, належним чином на те
уповноважені своїми відповідними урядами, підписали цю Конвенцію,
відкриту для підписання в Центральних установах Організації
Об'єднаних Націй в Нью-Йорку 10 січня 2000 року.
Додаток
1. Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних
суден, вчинена в Гаазі 16 грудня 1970 року ( 995_167 ). 2. Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими
проти безпеки цивільної авіації, вчинена в Монреалі 23 вересня
1971 року ( 995_165 ). 3. Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти
осіб, які користуються міжнародним захистом, в тому числі
дипломатичних агентів, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації
Об'єднаних Націй 14 грудня 1973 року ( 995_389 ). 4. Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням
заложників, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних
Націй 17 грудня 1979 року ( 995_087 ). 5. Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу, вчинена
у Відні 3 березня 1980 року ( 995_024 ). 6. Протокол про боротьбу з незаконними актами насильства в
аеропортах, які обслуговують міжнародну цивільну авіацію, що
доповнює Конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими
проти безпеки цивільної авіації, вчинений в Монреалі 24 лютого
1988 року ( 995_269 ). 7. Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими
проти безпеки морського судноплавства, вчинена в Римі 10 березня
1988 року ( 995_220 ). 8. Протокол про боротьбу з незаконними актами, спрямованими
проти безпеки стаціонарних платформ, розташованих на
континентальному шельфі, вчинений в Римі 10 березня 1988 року
( 995_093 ). 9. Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом,
прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 15
грудня 1997 року ( 995_374 ).
Международная конвенция
о борьбе с финансированием терроризма

Преамбула
Государства - участники настоящей Конвенции, принимая во внимание цели и принципы Устава Организации
Объединенных Наций ( 995_010 ), касающиеся поддержания
международного мира и безопасности и поощрения добрососедских и
дружественных отношений и сотрудничества между государствами, будучи глубоко обеспокоены эскалацией актов терроризма во
всех его формах и проявлениях по всему миру, ссылаясь на Декларацию по случаю пятидесятой годовщины
Организации Объединенных Наций ( 995_375 ), содержащуюся в
резолюции 50/6 Генеральной Ассамблеи от 24 октября 1995 года, ссылаясь также на все соответствующие резолюции Генеральной
Ассамблеи по данному вопросу, включая резолюцию 49/60 от 9 декабря
1994 года и приложение к ней, содержащее Декларацию о мерах по
ликвидации международного терроризма ( 995_502 ), в которой
государства-члены Организации Объединенных Наций торжественно
подтвердили, что они безоговорочно осуждают как преступные и не
имеющие оправдания все акты, методы и практику терроризма, где бы
и кем бы они ни осуществлялись, в том числе те, которые ставят под
угрозу дружественные отношения между государствами и народами и
угрожают территориальной целостности и безопасности государств, отмечая, что в Декларации о мерах по ликвидации
международного терроризма государствам предлагается также в
срочном порядке провести обзор сферы применения существующих
международно-правовых положений о предупреждении, пресечении и
ликвидации терроризма во всех его формах и проявлениях с целью
обеспечить наличие всеобъемлющих правовых рамок, включающих все
аспекты этого вопроса, ссылаясь на подпункт (f) пункта 3 резолюции 51/210
Генеральной Ассамблеи от 17 декабря 1996 года, в котором Ассамблея
призвала все государства предпринять шаги, с тем чтобы
воспрепятствовать и противодействовать посредством соответствующих
внутренних мер финансированию террористов и террористических
организаций, независимо от того, осуществляется такое
финансирование прямо или косвенно через организации, которые также
преследуют или утверждают, что преследуют, благотворительные,
общественные или культурные цели, или также вовлечены в
запрещенные виды деятельности, такие, как незаконные поставки
оружия, незаконный оборот наркотиков и вымогательство, включая
использование лиц в целях финансирования террористической
деятельности, и, в частности, где это уместно, рассмотреть вопрос
о принятии мер регулирования, для того чтобы воспрепятствовать и
противодействовать движению средств, в отношении которых есть
подозрения, что они предназначаются для террористических целей, ни
в коей мере не ущемляя при этом свободу движения законного
капитала, и активизировать обмен информацией о международном
движении таких средств, ссылаясь также на резолюцию 52/165 Генеральной Ассамблеи от
15 декабря 1997 года, в которой Ассамблея призвала государства
рассмотреть, в частности, вопрос об осуществлении мер, изложенных
в подпунктах (a)-(f) пункта 3 ее резолюции 51/210 от 17 декабря
1996 года, ссылаясь далее на резолюцию 53/108 Генеральной Ассамблеи от 8
декабря 1998 года, в которой Ассамблея постановила, что
Специальному комитету, учрежденному резолюцией 51/210 Генеральной
Ассамблеи от 17 декабря 1996 года, следует разработать проект
международной конвенции о борьбе с финансированием терроризма,
которая дополнит соответствующие существующие международные
документы, учитывая, что финансирование терроризма является предметом
серьезной озабоченности международного сообщества в целом, отмечая, что количество и тяжесть актов международного
терроризма зависят от финансирования, к которому террористы могут
получить доступ, отмечая также, что в существующих многосторонних правовых
документах такое финансирование конкретно не рассматривается, будучи убеждены в настоятельной необходимости крепить
международное сотрудничество между государствами в деле разработки
и принятия эффективных мер по недопущению финансирования
терроризма, а также борьбе с ним путем преследования и наказания
совершающих его лиц, договорились о нижеследующем:
Статья 1
Для целей настоящей Конвенции: 1. "Средства" означают активы любого рода, осязаемые или
неосязаемые, движимые или недвижимые, независимо от способа их
приобретения, а также юридические документы или акты в любой
форме, в том числе в электронной или цифровой, удостоверяющие
право на такие активы или участие в них, включая банковские
кредиты, дорожные чеки, банковские чеки, почтовые переводы, акции,
ценные бумаги, облигации, векселя, аккредитивы, но не
ограничиваясь ими. 2. "Государственный или правительственный объект" означает
любой постоянный или временный объект или транспортное средство,
используемые или занимаемые представителями государства, членами
правительства, представителями законодательного или судебного
органа либо должностными лицами или служащими государства или
любого другого государственного органа или учреждения, либо
служащими или должностными лицами межправительственной организации
в связи с выполнением ими своих служебных обязанностей. 3. "Поступления" означают любые средства, полученные или
приобретенные прямо или косвенно, посредством совершения
преступления, указанного в статье 2.
Статья 2
1. Любое лицо совершает преступление по смыслу настоящей
Конвенции, если оно любыми методами, прямо или косвенно, незаконно
и умышленно предоставляет средства или осуществляет их сбор с
намерением, чтобы они использовались, или при осознании того, что
они будут использованы, полностью или частично, для совершения: a) какого-либо деяния, представляющего собой преступление
согласно сфере применения одного из договоров, перечисленных в
приложении, и содержащемуся в нем определению; b) любого другого деяния, направленного на то, чтобы вызвать
смерть какого-либо гражданского лица или любого другого лица, не
принимающего активного участия в военных действиях в ситуации
вооруженного конфликта, или причинить ему тяжкое телесное
повреждение, когда цель такого деяния в силу его характера или
контекста заключается в том, чтобы запугать население или
заставить правительство или международную организацию совершить
какое-либо действие или воздержаться от его совершения. 2. a) После сдачи на хранение своих ратификационных грамот
или документов о принятии, утверждении или присоединении
государство, которое не является стороной, участвующей в одном из
договоров, перечисленных в приложении, может заявить, что при
применении настоящей Конвенции к данному государству-участнику
считается, что этот договор не включен в приложение, упомянутое в
подпункте (a) пункта 1. Такое заявление перестает действовать, как
только этот договор вступает в силу для данного
государства-участника, которое уведомляет об этом факте
депозитария. b) Когда государство-участник перестает быть стороной одного
из договоров, перечисленных в приложении, оно может сделать, как
это предусматривается в настоящей статье, заявление в отношении
этого договора. 3. Для того чтобы какое-либо деяние составило преступление,
указанное в пункте 1, необязательно, чтобы средства фактически
использовались для совершения преступления, упомянутого в
подпунктах (a) или (b) пункта 1. 4. Любое лицо также совершает преступление, если оно пытается
совершить какое-либо из преступлений, указанных в пункте 1
настоящей статьи. 5. Любое лицо также совершает преступление, если оно: a) участвует в качестве соучастника в совершении какого-либо
из преступлений, указанных в пунктах 1 или 4 настоящей статьи; b) организует других лиц или руководит ими с целью совершения
какого-либо из преступлений, указанных в пунктах 1 или 4 настоящей
статьи; c) способствует совершению одного или нескольких
преступлений, указанных в пунктах 1 или 4 настоящей статьи,
группой лиц, действующих с общей целью. Такое содействие должно
носить умышленный характер и должно оказываться: i) либо в целях поддержки преступной деятельности или
преступных целей группы, когда такая деятельность или цель
предполагают совершение одного из преступлений, указанных в пункте
1 настоящей статьи; ii) либо при осознании умысла группы совершить одно из
преступлений, указанных в пункте 1 настоящей статьи.
Статья 3
Настоящая Конвенция не применяется в случаях, когда
преступление совершено в одном государстве, предполагаемый
преступник является гражданином этого государства и находится на
территории этого государства и никакое другое государство не имеет
оснований для осуществления своей юрисдикции в соответствии с
пунктом 1 или 2 статьи 7 настоящей Конвенции, что не исключает
применения к этим случаям при соответствующих обстоятельствах
положений статей 12-18.
Статья 4
Каждое государство-участник принимает такие меры, которые
могут оказаться необходимыми: a) для признания уголовными преступлениями согласно его
внутреннему праву преступлений, указанных в статье 2; b) для установления за эти преступления соразмерных наказаний
с учетом тяжести этих преступлений.
Статья 5
1. Каждое государство-участник в соответствии с принципами
своего внутреннего права принимает необходимые меры для того,
чтобы можно было привлечь юридическое лицо, находящееся на его
территории или учрежденное по его законам, к ответственности в
случае совершения физическим лицом, ответственным за управление
этим юридическим лицом, или контроль за ним, которое выступает в
своем официальном качестве, преступления, указанного в статье 2.
Такая ответственность может носить уголовный, гражданский или
административный характер. 2. Такая ответственность наступает без ущерба для уголовной
ответственности физических лиц, совершивших эти преступления. 3. Каждое государство-участник обеспечивает, в частности,
чтобы к юридическим лицам, несущим ответственность согласно пункту
1 выше, применялись эффективные, соразмерные и действенные
уголовные, гражданско-правовые или административные санкции. Такие
санкции могут включать финансовые санкции.
Статья 6
Каждое государство-участник принимает такие меры, какие могут
оказаться необходимыми, в том числе в соответствующих случаях в
области внутреннего законодательства, для обеспечения того, чтобы
преступные деяния, подпадающие под действие настоящей Конвенции,
ни при каких обстоятельствах не подлежали оправданию по каким бы
то ни было соображениям политического, философского,
идеологического, расового, этнического, религиозного или иного
аналогичного характера.
Статья 7
1. Каждое государство-участник принимает такие меры, которые
могут оказаться необходимыми для установления его юрисдикции в
отношении преступлений, указанных в статье 2, когда: a) преступление совершено на территории этого государства; b) преступление совершено на борту судна, плавающего под
флагом этого государства, или летательного аппарата, имеющего
регистрацию в соответствии с законами этого государства во время
совершения преступления; c) преступление совершено гражданином этого государства. 2. Государство-участник может также установить свою
юрисдикцию в отношении любого такого преступления, когда: a) преступление было направлено на совершение преступления,
указанного в подпункте (a) или (b) пункта 1 статьи 2, на
территории или в отношении одного из граждан этого государства
либо такое преступление было его результатом; b) преступление было направлено на совершение преступления,
указанного в подпункте (a) или (b) пункта 1 статьи 2, против
государственного или правительственного объекта указанного
государства за границей, включая помещения дипломатического или
консульского представительства этого государства, либо такое
преступление было его результатом; c) преступление было направлено на совершение преступления,
указанного в подпунктах (a) или (b) пункта 1 статьи 2, в попытке
принудить это государство совершить какое-либо действие или
воздержаться от его совершения или такое преступление привело к
его совершению; d) преступление совершено лицом без гражданства, которое
обычно проживает на территории этого государства; e) преступление совершено на борту воздушного судна,
эксплуатируемого правительством этого государства. 3. При ратификации, принятии, одобрении настоящей Конвенции
или присоединении к ней каждое государство-участник уведомляет
Генерального секретаря Организации Объединенных Наций об
установлении им юрисдикции в соответствии с пунктом 2. В случае
каких-либо изменений соответствующее государство-участник
немедленно уведомляет об этом Генерального секретаря. 4. Каждое государство-участник принимает также такие меры,
которые могут оказаться необходимыми для установления его
юрисдикции в отношении преступлений, указанных в статье 2, в
случаях, когда лицо, предположительно совершившее преступление,
находится на его территории и оно не выдает его ни одному из
государств-участников, которые установили свою юрисдикцию в
соответствии с пунктами 1 или 2. 5. Когда более чем одно государство-участник претендует на
юрисдикцию в отношении одного из преступлений, указанных в статье
2, соответствующие государства-участники стремятся надлежащим
образом координировать свои действия, в частности в отношении
порядка уголовного преследования и способов осуществления взаимной
правовой помощи. 6. Без ущерба для норм общего международного права настоящая
Конвенция не исключает возможности осуществления любой уголовной
юрисдикции, установленной государством-участником в соответствии с
его внутренним правом.
Статья 8
1. Каждое государство-участник принимает в соответствии с
принципами своего внутреннего права необходимые меры для того,
чтобы определить, обнаружить, заблокировать или арестовать любые
средства, используемые или выделенные в целях совершения
преступлений, указанных в статье 2, а также поступления,
полученные в результате таких преступлений, для целей возможной
конфискации. 2. Каждое государство-участник принимает в соответствии с
принципами своего внутреннего права надлежащие меры для
конфискации средств, которые использовались или были выделены для
целей совершения преступлений, указанных в статье 2, и
поступлений, полученных в результате таких преступлений. 3. Каждое соответствующее государство-участник может
рассмотреть вопрос о заключении соглашений о разделе с другими
государствами на регулярной основе или в каждом конкретном случае
средств, полученных в результате конфискации, предусмотренной в
этой статье. 4. Каждое государство-участник рассматривает возможность
создания механизмов, с помощью которых средства, полученные в
результате конфискации, предусмотренной в настоящей статье,
использовались бы для выплаты компенсации жертвам преступлений,
указанных в подпункте (a) или (b) пункта 1 статьи 2, или членам их
семей. 5. Применение положений настоящей статьи осуществляется при
условии соблюдения прав добросовестных третьих лиц.
Статья 9
1. Получив информацию о том, что лицо, которое совершило или
предположительно совершило преступление, указанное в статье 2,
может находиться на его территории, соответствующее
государство-участник принимает такие меры, которые могут
потребоваться в соответствии с его внутренним законодательством
для расследования фактов, указанных в этой информации. 2. Убедившись, что обстоятельства дают основания для этого,
государство-участник, на территории которого находится лицо,
совершившее или предположительно совершившее преступление,
принимает в соответствии с его внутренним законодательством
надлежащие меры по обеспечению присутствия этого лица для целей
уголовного преследования или выдачи. 3. Любое лицо, в отношении которого принимаются меры,
указанные в пункте 2, имеет право: a) безотлагательно связаться с ближайшим соответствующим
представителем государства, гражданином которого оно является или
которое иным образом правомочно защищать права этого лица, или,
если оно является лицом без гражданства, - с представителем
государства, на территории которого это лицо обычно проживает; b) на посещение его представителем этого государства; c) быть информированным о своих правах согласно подпунктам
(a) и (b). 4. Права, указанные в пункте 3, осуществляются в соответствии
с законами и постановлениями государства, на территории которого
находится лицо, совершившее или предположительно совершившее
преступление, с учетом положения о том, что упомянутые законы и
постановления должны обеспечивать возможность полного достижения
целей, для которых предоставляются права согласно пункту 3
настоящей статьи. 5. Положения пунктов 3 и 4 не наносят ущерба праву любого
государства-участника, претендующего на юрисдикцию согласно
подпункту (b) пункта 1 или подпункту (b) пункта 2 статьи 7,
просить Международный комитет Красного Креста связаться с лицом,
предположительно совершившим преступление, и посетить его. 6. После того как государство-участник в соответствии с
настоящей статьей заключило лицо под стражу, оно напрямую или
через Генерального секретаря Организации Объединенных Наций
безотлагательно уведомляет государства-участники, которые
установили юрисдикцию согласно пунктам 1 или 2 статьи 7, и, если
оно считает целесообразным, любые другие заинтересованные
государства-участники о факте нахождения такого лица под стражей и
об обстоятельствах, служащих основанием для задержания этого лица.
Государство, которое проводит расследование согласно пункту 1,
оперативно сообщает о его результатах упомянутым
государствам-участникам и указывает, намерено ли оно осуществить
свою юрисдикцию.
Статья 10
1. Государство-участник, на территории которого находится
лицо, совершившее или предположительно совершившее преступление, в
случаях, к которым применима статья 7, если оно не выдает это
лицо, обязано без каких бы то ни было исключений и независимо от
того, совершено ли преступление на его территории, без излишних
задержек передать дело своим компетентным органам для целей
судебного преследования путем проведения разбирательства в
соответствии с законодательством этого государства. Эти органы
принимают решение таким же образом, как и в случае любого другого
преступления тяжкого характера согласно законам этого государства. 2. Во всех случаях, когда внутреннее законодательство
государства-участника позволяет ему выдать или иным образом
передать одного из своих граждан только при том условии, что это
лицо будет возвращено в это государство для отбытия наказания по
приговору, вынесенному в результате судебного разбирательства или
рассмотрения дела в суде, для которого испрашивалась выдача или
передача этого лица, и данное государство и государство,
ходатайствующее о выдаче этого лица, согласны с этим вариантом и
другими условиями, которые они могут признать уместными, такой
обусловленной выдачи или передачи будет достаточно для выполнения
обязанностей, о которых говорится в пункте 1.
Статья 11
1. Преступления, указанные в статье 2, считаются подлежащими
включению в качестве преступлений, влекущих выдачу, в любой
договор о выдаче, заключенный между какими-либо
государствами-участниками до вступления настоящей Конвенции в
силу. Государства-участники обязуются включать такие преступления
в качестве преступлений, влекущих выдачу, во все договоры о
выдаче, которые будут впоследствии заключаться между ними. 2. Когда государство-участник, которое обусловливает выдачу
наличием договора, получает просьбу о выдаче от другого
государства-участника, с которым оно не имеет договора о выдаче,
запрашиваемое государство-участник может по своему усмотрению
рассматривать настоящую Конвенцию в качестве правового основания
для выдачи в связи с преступлениями, указанными в статье 2. Выдача
осуществляется с соблюдением других условий, предусмотренных
законодательством запрашиваемого государства. 3. Государства-участники, не обусловливающие выдачу наличием
договора, рассматривают в отношениях между собой преступления,
указанные в статье 2, в качестве преступлений, влекущих выдачу, с
соблюдением условий, предусмотренных законодательством
запрашиваемого государства. 4. В случае необходимости преступления, указанные в статье 2,
рассматриваются государствами-участниками для целей выдачи, как
если бы они были совершены не только в месте их совершения, но и
на территории государств, которые установили свою юрисдикцию в
соответствии с пунктами 1 и 2 статьи 7. 5. Положения всех договоров и договоренностей о выдаче между
государствами-участниками, в связи с преступлениями, указанными в
статье 2, считаются измененными в отношениях между
государствами-участниками в той мере, в какой они несовместимы с
настоящей Конвенцией.
Статья 12
1. Государства-участники оказывают друг другу максимальную
помощь в связи с уголовными расследованиями, уголовным
преследованием или процедурами выдачи в связи с преступлениями,
указанными в статье 2, включая содействие в получении имеющихся у
них доказательств, которые необходимы для разбирательства. 2. Государства-участники не могут отклонять просьбы о
взаимной правовой помощи, ссылаясь на банковскую тайну. 3. Запрашивающая сторона не передает и не использует
информацию или доказательства, представленные запрашиваемой
стороной, для проведения расследований, уголовного преследования
или судебного разбирательства, иных, чем те, которые указаны в
просьбе, без предварительного согласия на это запрашиваемой
стороны. 4. Каждое государство-участник может рассмотреть вопрос о
создании механизмов для того, чтобы делиться с другими
государствами-участниками информацией или доказательствами,
необходимыми для установления уголовной, гражданской или
административной ответственности согласно статье 5. 5. Государства-участники выполняют свои обязательства по
пунктам 1 и 2 в соответствии с любыми договорами или другими
договоренностями о взаимной правовой помощи или обмене
информацией, которые могут существовать между ними. В отсутствие
таких договоров или договоренностей государства-участники
оказывают друг другу помощь согласно их внутреннему
законодательству.
Статья 13
Ни одно из преступлений, указанных в статье 2, не
рассматривается для целей выдачи или взаимной правовой помощи как
преступление, связанное с налогами. Государства-участники не могут
отклонять просьбу о выдаче или взаимной правовой помощи только на
основании того, что она касается преступления, связанного с
налогами.
Статья 14
Ни одно из преступлений, указанных в статье 2, не
рассматривается для целей выдачи или взаимной правовой помощи
между государствами-участниками как политическое преступление или
преступление, связанное с политическим преступлением, или
преступление, совершенное по политическим мотивам. Вследствие
этого связанная с таким преступлением просьба о выдаче или
взаимной правовой помощи не может быть отклонена лишь на том
основании, что она касается политического преступления или
преступления, связанного с политическим преступлением, или
преступления, совершенного по политическим мотивам.
Статья 15
Ничто в настоящей Конвенции не должно толковаться как
налагающее обязательство выдавать какое-либо лицо или оказывать
взаимную помощь, если запрашиваемое государство-участник имеет
веские основания полагать, что просьба о выдаче в связи с
преступлениями, упомянутыми в статье 2, или о взаимной правовой
помощи в отношении таких преступлений имеет целью судебное
преследование или наказание этого лица по причине его расы,
вероисповедания, гражданства, этнического происхождения или
политических убеждений или что удовлетворение этой просьбы нанесло
бы ущерб положению этого лица по любой из этих причин.
Статья 16
1. Лицо, которое находится под стражей или отбывает срок
тюремного заключения в одном государстве-участнике и присутствие
которого в другом государстве-участнике требуется для целей
установления личности, дачи показаний или оказания иной помощи в
получении доказательств для расследования или уголовного
преследования в связи с преступлениями указанными в статье 2,
может быть передано с соблюдением следующих условий: a) это лицо свободно дает на то свое согласие на основе
полной информации; b) компетентные власти обоих государств достигли согласия на
таких условиях, которые эти государства могут счесть приемлемыми. 2. Для целей настоящей статьи: a) государство, которому передается лицо, правомочно и
обязано содержать переданное лицо под стражей, если только
государство, которое передало это лицо, не просило об ином или не
санкционировало иное; b) государство, которому передано лицо, без задержек
выполняет свое обязательство по возвращению этого лица в
распоряжение государства, которое ранее передало это лицо, как это
было согласовано заранее или как это было иным образом согласовано
компетентными властями обоих государств; c) государство, которому передано лицо, не должно требовать
от государства, которое передало это лицо, возбуждения процедуры
выдачи для его возвращения; d) переданному лицу в срок наказания, отбываемого в
государстве, из которого оно передано, зачитывается срок
содержания под стражей в государстве, которому оно передано. 3. Без согласия государства-участника, из которого в
соответствии с настоящей статьей должно быть передано то или иное
лицо, это лицо, независимо от его гражданства, не подлежит
преследованию или содержанию под стражей и не может подвергаться
какому-либо иному ограничению в отношении его личной свободы на
территории государства, которому передано это лицо, в связи с
действиями или вынесенными в отношении него приговорами до его
отбытия с территории государства, из которого оно передано.
Статья 17
Любому лицу, которое взято под стражу или в отношении
которого приняты любые другие меры или осуществляется
разбирательство в соответствии с настоящей Конвенцией,
гарантируется справедливое обращение, в том числе пользование
всеми правами и гарантиями в соответствии с законодательством
государства, на территории которого это лицо находится, и
применимыми положениями международного права, включая
международные стандарты в области прав человека.
Статья 18
1. Государства-участники сотрудничают в предупреждении
преступлений, указанных в статье 2, путем принятия всех
практически осуществимых мер, в частности путем изменения, при
необходимости, их внутреннего законодательства для
воспрепятствования или противодействия подготовке в пределах их
соответствующих территорий к совершению этих преступлений на их
территории или за ее пределами, в том числе: a) мер, запрещающих на их территориях незаконную деятельность
лиц или организаций, которые умышленно поощряют, подстрекают,
организуют или совершают преступления, указанные в статье 2; b) мер, обязывающих финансовые учреждения и другие
организации, участвующие в совершении финансовых операций,
принимать самые эффективные из имеющихся в их распоряжении мер для
идентификации их постоянных или случайных клиентов, а также
клиентов, в пользу которых открыты счета, и обращать особое
внимание на необычные или подозрительные операции и сообщать об
операциях, предположительно связанных с преступной деятельностью.
С этой целью государства-участники изучают возможность: i) принятия правил, запрещающих открытие счетов, владельцы
или бенефициары которых не идентифицированы или не могут быть
идентифицированы, и мер для обеспечения проверки такими
учреждениями личности настоящих участников таких операций; ii) в отношении идентификации юридических лиц - предъявления
к финансовым учреждениям требования, когда это необходимо,
принимать меры по проверке юридического статуса и структуры
клиента посредством получения - от государственного
регистрационного органа, клиента или от обоих - доказательства
оформления клиента как юридического лица, включая данные о
наименовании клиента, его юридической форме, адресе, руководителях
и положениях, регулирующих полномочия по принятию обязательств от
имени этого юридического лица; iii) принятия правил, налагающих на финансовые учреждения
обязательство оперативно сообщать компетентным властям обо всех
сложных, необычайно крупных операциях и о необычной динамике
операций, не имеющих явной экономической или очевидно законной
причины, не опасаясь при этом уголовной или гражданской
ответственности за нарушение любых ограничений на разглашение
информации, если они добросовестно сообщают о своих подозрениях; iv) предъявления к финансовым учреждениям требования хранить
в течение как минимум пяти лет все необходимые документы по
операциям, как внутренним, так и международным. 2. Государства-участники сотрудничают далее в предупреждении
преступлений, указанных в статье 2, изучая возможность: a) принятия мер по наблюдению за работой всех агентств,
осуществляющих денежные переводы, включая, например, их
лицензирование; b) принятия реально осуществимых мер по выявлению или
отслеживанию физического перемещения наличных средств и оборотных
документов на предъявителя через границу при строгом соблюдении
гарантий надлежащего использования информации и без ограничения в
какой бы то ни было форме свободы движения капитала. 3. Государства-участники сотрудничают далее в предупреждении
преступлений, указанных в статье 2, путем обмена точными и
проверенными данными в соответствии с их внутренним
законодательством и координации административных и других мер,
принимаемых, когда это необходимо, в целях предупреждения
совершения преступлений, указанных в статье 2, в частности путем: a) создания и обеспечения функционирования каналов связи
между их компетентными учреждениями и службами с целью
содействовать защищенному и оперативному обмену информацией обо
всех аспектах преступлений, указанных в статье 2; b) сотрудничества друг с другом в проведении расследований в
связи с преступлениями, указанными в статье 2, касающихся: i) личности, местонахождения и рода занятий лиц, в отношении
которых существуют обоснованные подозрения в том, что они
причастны к таким преступлениям; ii) перемещения финансовых средств, имеющих отношение к
совершению таких преступлений. 4. Государства-участники могут обмениваться информацией через
Международную организацию уголовной полиции (Интерпол).
Статья 19
Государство-участник, в котором предполагаемый преступник
подвергается уголовному преследованию, сообщает в соответствии со
своим внутренним законодательством или применимыми процедурами об
окончательных результатах разбирательства Генеральному секретарю
Организации Объединенных Наций, который направляет эту информацию
другим государствам-участникам.
Статья 20
Государства-участники выполняют свои обязательства по
настоящей Конвенции таким образом, чтобы это отвечало принципам
суверенного равенства и территориальной целостности государств и
принципу невмешательства во внутренние дела других государств.
Статья 21
Ничто в настоящей Конвенции не затрагивает других прав,
обязательств и обязанностей государств и отдельных лиц согласно
международному праву, в частности целям Устава Организации
Объединенных Наций, международному гуманитарному праву и другим
соответствующим конвенциям.
Статья 22
Ничто в настоящей Конвенции не наделяет государство-участника
правом осуществлять на территории другого государства-участника
юрисдикцию и функции, которые входят исключительно в компетенцию
властей этого другого государства-участника в соответствии с его
внутренним законодательством.
Статья 23
1. В приложение можно вносить поправки посредством добавления
договоров, которые: a) открыты для участия всех государств; b) вступили в силу; c) ратифицировали, приняли, одобрили или к которым
присоединились по крайней мере двадцать два государства-участника
настоящей Конвенции. 2. После вступления в силу настоящей Конвенции любое
государство-участник может предложить такую поправку. Любое
предложение о внесении поправки препровождается депозитарию в
письменном виде. Депозитарий уведомляет обо всех предложениях,
отвечающих требованиям пункта 1, все государства-участники и
запрашивает их мнение в отношении того, следует ли принимать
предлагаемую поправку. 3. Предлагаемая поправка считается принятой, за исключением
случаев, когда одна треть государств-участников возражает против
нее, письменно уведомив об этом не позднее чем через 180 дней
после ее распространения. 4. Принятая поправка к приложению вступает в силу через 30
дней после сдачи на хранение двадцать второй ратификационной
грамоты или документа о принятии, или одобрении такой поправки для
всех государств-участников, сдавших на хранение такой документ.
Для каждого государства-участника, ратифицирующего, принимающего
или одобряющего поправку после сдачи на хранение двадцать второй
ратификационной грамоты, поправка вступает в силу на тридцатый
день после сдачи на хранение таким государством-участником его
ратификационной грамоты или документа о принятии или одобрении.
Статья 24
1. Любой спор между двумя или более государствами-участниками
относительно толкования или применения настоящей Конвенции,
который не может быть урегулирован путем переговоров в течение
разумного периода времени, передается по просьбе одного из них на
арбитраж. Если в течение шести месяцев со дня обращения с просьбой
об арбитраже стороны не смогут договориться о его организации,
любая из этих сторон может передать спор в Международный Суд,
обратившись с заявлением в соответствии со Статутом Суда
( 995_010 ). 2. Каждое государство может при подписании, ратификации,
принятии, одобрении настоящей Конвенции или присоединении к ней
заявить о том, что оно не считает себя связанным положениями
пункта 1. Другие государства-участники не будут связаны
положениями пункта 1 в отношении любого государства-участника,
сделавшего такую оговорку. 3. Любое государство, сделавшее оговорку в соответствии с
пунктом 2, может в любое время снять эту оговорку путем
уведомления Генерального секретаря Организации Объединенных Наций.
Статья 25
1. Настоящая Конвенция открыта для подписания всеми
государствами с 10 января 2000 года по 31 декабря 2001 года в
Центральных учреждениях Организации Объединенных Наций в
Нью-Йорке. 2. Настоящая Конвенция подлежит ратификации, принятию или
одобрению. Ратификационные грамоты или документы о принятии или
одобрении сдаются на хранение Генеральному секретарю Организации
Объединенных Наций. 3. Настоящая Конвенция открыта для присоединения любого
государства. Документы о присоединении сдаются на хранение
Генеральному секретарю Организации Объединенных Наций.
Статья 26
1. Настоящая Конвенция вступает в силу на тридцатый день
после сдачи на хранение Генеральному секретарю Организации
Объединенных Наций двадцати двух ратификационных грамот или
документов о принятии, одобрении или присоединении. 2. Для каждого государства, которое ратифицирует, принимает,
одобряет настоящую Конвенцию или присоединяется к ней после сдачи
на хранение двадцати двух ратификационных грамот или документов о
принятии, одобрении или присоединении, Конвенция вступает в силу
на тридцатый день после сдачи на хранение этим государством его
ратификационной грамоты или документа о принятии, одобрении или
присоединении.
Статья 27
1. Любое государство-участник может денонсировать настоящую
Конвенцию путем письменного уведомления Генерального секретаря
Организации Объединенных Наций. 2. Денонсация вступает в силу по истечении одного года с даты
получения уведомления Генеральным секретарем Организации
Объединенных Наций.
Статья 28
Подлинник настоящей Конвенции, тексты которой на английском,
арабском, испанском, китайском, русском и французском языках
являются равно аутентичными, сдается на хранение Генеральному
секретарю Организации Объединенных Наций, который рассылает
заверенные копии настоящей Конвенции всем государствам.
В удостоверение чего нижеподписавшиеся, должным образом на то
уполномоченные своими соответствующими правительствами, подписали
настоящую Конвенцию, открытую для подписания в Центральных
учреждениях Организации Объединенных Наций в Нью-Йорке 10 января
2000 года.
Принята резолюцией 54/109 Генеральной Ассамблеи ООН от 9
декабря 1999 года
Приложение
1. Конвенция о борьбе с незаконным захватом воздушных судов,
совершенная в Гааге 16 декабря 1970 года ( 995_167 ). 2. Конвенция о борьбе с незаконными актами, направленными
против безопасности гражданской авиации, совершенная в Монреале 23
сентября 1971 года ( 995_165 ). 3. Конвенция о предотвращении и наказании преступлений против
лиц, пользующихся международной защитой, в том числе
дипломатических агентов, принятая Генеральной Ассамблеей
Организации Объединенных Наций 14 декабря 1973 года ( 995_389 ). 4. Международная конвенция о борьбе с захватом заложников,
принятая Генеральной Ассамблеей Организации Объединенных Наций 17
декабря 1979 года ( 995_087 ). 5. Конвенция о физической защите ядерного материала, принятая
в Вене 3 марта 1980 года ( 995_024 ). 6. Протокол о борьбе с незаконными актами насилия в
аэропортах, обслуживающих международную гражданскую авиацию,
дополняющий Конвенцию о борьбе с незаконными актами, направленными
против безопасности гражданской авиации, совершенный в Монреале 24
февраля 1988 года ( 995_269 ). 7. Конвенция о борьбе с незаконными актами, направленными
против безопасности морского судоходства, совершенная в Риме 10
марта 1988 года ( 995_220 ). 8. Протокол о борьбе с незаконными актами, направленными
против безопасности стационарных платформ, расположенных на
континентальном шельфе, совершенный в Риме 10 марта 1988 года
( 995_093 ). 9. Международная конвенция о борьбе с бомбовым терроризмом,
принятая Генеральной Ассамблеей Организации Объединенных Наций 15
декабря 1997 года ( 995_374 ).
Документ ООН А/54/615



вгору