Про практику призначення судами кримінального покарання
Верховний Суд; Постанова від 24.10.20037
Документ v0007700-03, поточна редакція — Редакція від 06.11.2009, підстава v0011700-09
 

Сторінки:  [ 1 ]  2
наступна сторінка »  

                                                          
ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
24.10.2003 N 7

Про практику призначення судами
кримінального покарання
{ Із змінами, внесеними згідно з Постановами Верховного
Суду
N 18 ( v0018700-04 ) від 10.12.2004
N 8 ( v0008700-09 ) від 12.06.2009
N 11 ( v0011700-09 ) від 06.11.2009 }
У зв'язку з прийняттям нового Кримінального кодексу України
( 2341-14 ) (далі - КК) у судовій практиці виникають питання щодо
застосування окремих його положень, які регламентують призначення
покарання. З метою забезпечення правильного застосування законодавства,
усунення недоліків і помилок у діяльності судів при розгляді
кримінальних справ Пленум Верховного Суду України
П О С Т А Н О В Л Я Є:
1. Звернути увагу судів на те, що вони при призначенні
покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який
визнається винним у вчиненні злочину, мають суворо додержувати
вимог ст. 65 КК ( 2341-14 ) стосовно загальних засад призначення
покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи
законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації
покарання. Призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди
мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов'язані
враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу
винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Таке
покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення
засудженого та попередження нових злочинів. Водночас суди мають
враховувати й вимоги Кримінально-процесуального кодексу України
( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ) (далі - КПК) стосовно призначення
покарання. { Абзац другий пункту 1 в редакції Постанови Верховного
Суду N 8 ( v0008700-09 ) від 12.06.2009 } Частиною 2 статті 375 та частиною 2 статті 400 КПК ( 1001-05,
1002-05, 1003-05 ) встановлено певні обмеження при призначенні
покарання порівняно з передбаченим кримінальним законом порядком.
Зокрема, при новому розгляді справи може бути посилено покарання
чи застосовано норму закону про більш тяжкий злочин лише у
випадках: - якщо вирок було скасовано за апеляцією чи касаційним
поданням прокурора, апеляцією чи касаційною скаргою потерпілого
або його представника через м'якість покарання, або у зв'язку з
необхідністю застосування закону про більш тяжкий злочин; - якщо кримінальна справа з будь-яких підстав направлялася на
нове чи додаткове розслідування, під час якого було встановлено,
що обвинувачений вчинив більш тяжкий злочин, або коли збільшився
обсяг обвинувачення. У цьому випадку не має значення, чи
скасовувався вирок за апеляцією чи касаційною скаргою потерпілого
або його представника, апеляцією або касаційним поданням
прокурора. { Абзац пункту 1 в редакції Постанови Верховного Суду N 8
( v0008700-09 ) від 12.06.2009 }
2. Звернути увагу судів на те, що висновки з усіх питань,
пов'язаних із призначенням покарання, необхідно належним чином
мотивувати у вироку. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 65 КК ( 2341-14 ) суди повинні
призначати покарання в межах, установлених санкцією статті
(санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає
відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня
тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу
судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого
законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на
грунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву
злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм
співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і
менш суворого - особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім,
жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи
перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і
тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю
злочину, відшкодували завдані збитки тощо. { Абзац другий пункту 2
із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 8
( v0008700-09 ) від 12.06.2009 } Коли санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з
позбавленням волі на певний строк передбачає більш м'які види
покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання
про призначення покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. У
разі обрання покарання у виді позбавлення волі це рішення повинно
бути вмотивовано у вироку. Призначаючи покарання у виді штрафу або виправних робіт і
визначаючи розмір та строки відповідного покарання, суди мають
враховувати майновий стан підсудного, наявність на його утриманні
неповнолітніх дітей, батьків похилого віку тощо. { Абзац четвертий
пункту 2 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду
N 8 ( v0008700-09 ) від 12.06.2009 } Відповідно до частини 4 статті 53 КК ( 2341-14 ) суд,
призначаючи покарання у виді штрафу, може з урахуванням майнового
стану особи прийняти рішення про розстрочку виплати штрафу певними
частинами строком до трьох років та встановити періодичність і
розмір таких виплат. { Пункт 1 доповнено абзацом п'ятим згідно з
Постановою Верховного Суду N 8 ( v0008700-09 ) від 12.06.2009 } При призначенні покарання неповнолітньому підсудному
відповідно до ст. 103 КК ( 2341-14 ) крім обставин, передбачених у
статтях 65-67 КК, необхідно брати до уваги умови життя й виховання
неповнолітнього, вплив на нього дорослих, рівень розвитку та інші
особливості його особи.
3. Визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди
повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК) ( 2341-14 ),
а також із особливостей конкретного злочину й обставин його
вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення,
кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі
співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь
тяжкості наслідків, що настали, тощо). Відповідно до п. 18 "Прикінцевих та перехідних положень" КК
при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених КК
1960 р. ( 2001-05, 2002-05 ), які були вчинені до набрання
чинності КК 2001 р. ( 2341-14 ), до злочинів невеликої тяжкості,
середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких потрібно керуватися
ст. 12 КК 2001 р., якщо це пом'якшує кримінальну відповідальність
осіб і не обтяжує ступінь тяжкості злочину, вчиненого до набрання
чинності КК 2001 р. В інших випадках необхідно застосовувати
відповідні положення КК 1960 р. Досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з'ясувати
його вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину як у
побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема,
наявність не знятих чи не погашених судимостей, адміністративних
стягнень), склад сім'ї (наявність на утриманні дітей та осіб
похилого віку), його матеріальний стан тощо.
4. Виходячи з того, що встановлення пом'якшуючих та
обтяжуючих покарання обставин має значення для правильного його
призначення, судам необхідно всебічно досліджувати матеріали
справи щодо наявності таких обставин і наводити у вироку мотиви
прийнятого рішення. При цьому таке рішення має бути повністю
самостійним і не ставитись у залежність від наведених в
обвинувальному висновку обставин, які пом'якшують чи обтяжують
покарання. Суди, зокрема, можуть не визнати окремі з них такими,
що пом'якшують чи обтяжують покарання, а також визнати такими
обставинами ті, які не зазначено в обвинувальному висновку.
{ Абзац перший пункту 4 із змінами, внесеними згідно з Постановою
Верховного Суду N 8 ( v0008700-09 ) від 12.06.2009 } Якщо якась із обставин, наведених у ч. 1 ст. 66, ч. 1 ст. 67
КК ( 2341-14 ), передбачена в статті Особливої частини цього
Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд
при призначенні покарання не може ще раз ураховувати її як
пом'якшуючу або обтяжуючу покарання обставину.
5. Судам треба мати на увазі, що наведений у ч. 1 ст. 66 КК
( 2341-14 ) перелік обставин, які пом'якшують покарання, не є
вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати
пом'якшуючими й інші обставини, не зазначені в ч. 1 цієї статті
(наприклад, вчинення злочину внаслідок збігу випадкових обставин
чи неправильної поведінки потерпілого, відвернення підсудним
шкідливих наслідків злочину, часткове відшкодування шкоди,
відшкодування моральної шкоди). Визнання обставини такою, що
пом'якшує покарання, має бути вмотивоване у вироку. Вирішуючи питання про наявність такої пом'якшуючої обставини,
як з'явлення із зізнанням, суди повинні перевіряти, чи були подані
до органів розслідування, інших державних органів заява або
зроблене посадовій особі повідомлення про злочин (у будь-якій
формі) добровільними і чи не пов'язано це з тим, що особа була
затримана як підозрюваний і, будучи викритою, підтвердила свою
участь у вчиненні злочину. Якщо у справі, порушеній за фактом вчинення злочину, не
встановлено, хто його вчинив, добровільні заява або повідомлення
особи про вчинене нею мають розглядатись як з'явлення із
зізнанням. Аналогічно розцінюється заява особи, притягнутої до
кримінальної відповідальності, про вчинення нею іншого злочину,
про який не було відомо органам розслідування. За сукупності вчинених злочинів з'явлення із зізнанням має
враховуватись як обставина, що пом'якшує покарання при призначенні
останнього за злочин, у зв'язку з яким зроблено це зізнання.
6. Наведений у ч. 1 ст. 67 КК ( 2341-14 ) перелік обставин,
що обтяжують покарання, є вичерпним, тому суд не вправі посилатись
у вироку як на обтяжуючі і враховувати при призначенні покарання
інші обставини, не передбачені цією статтею. Відповідно до ч. 2 ст. 67 КК ( 2341-14 ) суд, установивши
наявність зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12 ч. 1 цієї статті
обтяжуючих обставин, зобов'язаний навести їх у вироку та врахувати
при призначенні покарання. Обставини, передбачені пунктами 1, 3,
4, 5, 8, 11, 13 ч. 1 ст. 67 КК, суд залежно від конкретних
обставин справи (зокрема, за відсутності зв'язку якоїсь із
названих у цих пунктах обставин зі злочином) вправі не визнати
обтяжуючими, навівши у вироку відповідні мотиви.
6-1. Звернути увагу судів на особливості призначення
покарання за вчинення готування до злочину або вчинення замаху на
злочин. Зокрема, відповідно до частини 2 статті 68 КК ( 2341-14 )
у разі засудження особи за готування до злочину строк або розмір
покарання не може перевищувати половини максимального строку або
розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією
статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК ( 2341-14 ),
а відповідно до частини 3 цієї ж статті у разі засудження за замах
на злочин строк або розмір покарання не може перевищувати двох
третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду
покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті)
Особливої частини КК. При цьому, призначаючи особі покарання
згідно з частинами 2 і 3 статті 68 КК ( 2341-14 ), у вироку суд
повинен наводити відповідні мотиви; посилатися на статтю 69 КК
( 2341-14 ) у такому разі не потрібно. Правила частин 2 і 3 статті 68 КК ( 2341-14 ) не можуть бути
застосовані при призначенні покарання особі, яка у віці 18 і
більше років вчинила злочин, за який передбачено найбільш суворий
вид покарання - довічне позбавлення волі, оскільки цей вид
покарання є таким, що виключає можливість визначення його половини
чи двох третин. Однак до осіб, які вчинили готування до такого
злочину або вчинення замаху на злочин у віці до 18 років, і до
осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були у стані
вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення
вироку, і яким не може бути призначено покарання у виді довічного
позбавлення волі, мають застосовуватися вимоги частин 2 і 3 статті
68 КК ( 2341-14 ), виходячи з максимального покарання позбавлення
волі на певний строк. { Постанову доповнено пунктом 6-1 згідно з Постановою Верховного
Суду N 8 ( v0008700-09 ) від 12.06.2009 }
6-2. Роз'яснити судам, що рішення про призначення покарання
із застосуванням статті 69-1 КК ( 2341-14 ) у вироку має бути
вмотивовано, а таке покарання не повинно перевищувати двох третин
максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання,
передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини
статті) Особливої частини КК. Однак визначення покарання з
дотриманням правил цієї норми закону можливе лише за наявності
обставин, передбачених пунктами 1 та 2 частини 1 статті 66 КК
( 2341-14 ) (з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне
сприяння розкриттю злочину; добровільне відшкодування або усунення
заподіяної шкоди), а також при визнанні підсудним своєї вини та
відсутності обставин, що обтяжують покарання. При цьому суди мають
перевіряти, чи дійсно особа з'явилася із зізнанням, чи щиро
покаялась або активно сприяла розкриттю злочину, чи добровільно
відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду в повному
обсязі та чи фактично визнає свою вину. Висновки суду з цих питань
мають бути у вироку вмотивовані. Водночас добровільне
відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди не
враховується тоді, коли такі збитки або шкоду не заподіяно. Правила статті 69-1 КК ( 2341-14 ) не поширюються на осіб, що
вчинили злочин, за який санкцією закону передбачено найбільш
суворий вид покарання - довічне позбавлення волі, крім тих, що
вчинили злочин у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65
років, а також до жінок, які були в стані вагітності під час
вчинення злочину або на момент постановлення вироку. { Постанову доповнено пунктом 6-2 згідно з Постановою Верховного
Суду N 8 ( v0008700-09 ) від 12.06.2009 }
6-3. Положення частин 2 і 3 статті 68 КК та статті 69-1 КК
( 2341-14 ) застосовуються лише при призначенні найбільш суворого
виду основного покарання, яке передбачено у відповідній санкції
статті (санкції частини статті) Особливої частини КК. Якщо ж така
санкція є альтернативною, то суд має право застосувати вимоги
частин 2 і 3 статті 68 КК ( 2341-14 ) або статті 69-1 КК стосовно
максимального строку (розміру) лише найбільш суворого виду
основного покарання з числа тих декількох, які у цій санкції
передбачено. Інші ж менш суворі види основних покарань,
передбачені в санкції відповідної статті (санкції частини статті)
як альтернативні, призначаються судом у межах тих максимальних
строків (розмірів), які встановлені для них у цій санкції. { Постанову доповнено пунктом 6-3 згідно з Постановою Верховного
Суду N 8 ( v0008700-09 ) від 12.06.2009 }
7. Виходячи з того, що згідно зі ст. 34 КК ( 2341-14 )
рецидивом злочину визнається вчинення нового умисного злочину
особою, яка має судимість за умисний злочин, не зняту або не
погашену в установленому законом порядку, у кожній справі
необхідно з'ясовувати відповідні дані. Для вирішення питання про наявність рецидиву злочину не має
значення, чи був закінчений умисний злочин, за який особа
засуджується за останнім вироком або засуджувалася раніше, а також
була вона виконавцем чи співучасником цих злочинів.
8. Призначення основного покарання, нижчого від найнижчої
межі, передбаченої законом за даний злочин, або перехід до іншого,
більш м'якого виду основного покарання, або непризначення
обов'язкового додаткового покарання (ст. 69 КК) ( 2341-14 ) може
мати місце лише за наявності декількох (не менше двох) обставин,
що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості
вчиненого злочину, з урахуванням особи винного. ( Абзац перший
пункту 8 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду
N 18 ( v0018700-04 ) від 10.12.2004 ) У кожному такому випадку суд зобов'язаний у мотивувальній
частині вироку зазначити, які саме обставини справи або дані про
особу підсудного він визнає такими, що істотно знижують ступінь
тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом'якшення покарання, а
в резолютивній - послатися на ч. 1 ст. 69 КК ( 2341-14 ). При
цьому необхідно враховувати не тільки мету й мотиви, якими
керувалась особа при вчиненні злочину, а й її роль серед
співучасників, поведінку під час та після вчинення злочинних дій
тощо. Покарання, призначене судом із застосуванням ст. 69 КК
( 2341-14 ), не може бути нижчим від мінімальної межі відповідного
виду покарання, встановленої у Загальній частині КК, тобто меншим,
ніж один рік позбавлення чи обмеження волі, шість місяців
виправних робіт, один місяць арешту тощо. З підстав, зазначених у ч. 1 ст. 69 КК ( 2341-14 ), суд може
не призначати додаткового покарання, передбаченого санкцією статті
(санкцією частини статті) Особливої частини КК як обов'язкове.
{ Абзац четвертий пункту 8 із змінами, внесеними згідно з
Постановою Верховного Суду N 8 ( v0008700-09 ) від 12.06.2009 } Щодо особи, винної у вчиненні декількох злочинів, суд може
призначити більш м'яке покарання, ніж передбачене законом, окремо
за кожний злочин або тільки за один із них і остаточно визначити
покарання за правилами ст. 70 КК ( 2341-14 ). Застосування
положень ст. 69 КК щодо покарання (як основного, так і
додаткового), призначеного за сукупністю злочинів чи за сукупністю
вироків, є неприпустимим. Призначенню покарання, нижчого від найнижчої межі,
передбаченої санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої
частини КК ( 2341-14 ), не перешкоджає наявність у цій же санкції
альтернативних, більш м'яких покарань. { Абзац шостий пункту 8 із
змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 8
( v0008700-09 ) від 12.06.2009 } Суд не вправі перейти до більш м'якого виду покарання у
випадках, коли санкцією закону, за яким засуджується особа,
передбачено лише такі покарання, які з огляду на її вік чи стан не
можуть бути до неї застосовані. В таких випадках суд, за наявності
до того підстав, відповідно до ст. 7 КПК ( 1001-05 ) повинен
закрити справу і звільнити особу від кримінальної відповідальності
або постановити обвинувальний вирок і звільнити засудженого від
покарання.
9. Судам необхідно мати на увазі, що частиною 1 статті 75 КК
( 2341-14 ) передбачено звільнення від відбування покарання з
випробуванням тільки тих осіб, які засуджуються до виправних
робіт, службового обмеження (для військовослужбовців), обмеження
волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років,
тобто лише щодо основного покарання, що має бути належним чином
вмотивовано у вироку. Звільнення від відбування призначеного судом
додаткового покарання за цією нормою закону не допускається.
Звільнити з випробуванням засуджену особу від відбування іншого
виду покарання або позбавлення волі на строк понад п'ять років суд
не вправі. Неповнолітній може бути звільнений від відбування
покарання з випробуванням лише в разі засудження його до арешту
або позбавлення волі (ч. 2 ст. 104 КК). { Абзац перший пункту 9 із
змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 8
( v0008700-09 ) від 12.06.2009 } Рішення суду про звільнення засудженого від відбування
покарання з випробуванням має бути належним чином мотивоване. При
звільненні особи від відбування покарання з випробуванням суди у
резолютивній частині вироку мають посилатися на статтю 75 КК
( 2341-14 ), а щодо неповнолітньої особи - ще й на статтю 104 КК
( 2341-14 ) як на підстави для прийняття такого рішення". { Абзац
другий пункту 9 із змінами, внесеними згідно з Постановою
Верховного Суду N 8 ( v0008700-09 ) від 12.06.2009 } Звільняючи особу від відбування покарання з випробуванням,
суд може покласти на неї обов'язки, передбачені ст. 76 КК
( 2341-14 ), з метою організації органами виконання покарань
належного контролю за її поведінкою. Перелік цих обов'язків є
вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Поклавши на
засудженого обов'язок, передбачений п. 4 ч. 1 ст. 76 КК
( 2341-14 ), суд не встановлює періодичність та дні проведення
реєстрації; відповідно до ч. 3 ст. 13 Кримінально-виконавчого
кодексу України ( 1129-15 ) вирішення цього питання віднесено до
компетенції кримінально-виконавчих інспекцій. ( Абзац третій
пункту 9 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду
N 18 ( v0018700-04 ) від 10.12.2004 ) Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного до
трьох років (ч. 3 ст. 75 КК) ( 2341-14 ), а неповнолітньому - від
одного до двох років (ч. 3 ст. 104 КК). Цей строк обчислюється з
дня постановлення вироку незалежно від того, судом якої інстанції
застосовано ст. 75 КК. При звільненні з випробуванням від відбування основного
покарання суд відповідно до ст. 77 КК ( 2341-14 ) може призначити
додаткові покарання: штраф (за умови, що він передбачений санкцією
закону, за яким засуджується особа); позбавлення права обіймати
певні посади або займатися певною діяльністю; позбавлення
військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного
класу. Додаткові покарання підлягають реальному виконанню, про що
суд зазначає в резолютивній частині вироку. При призначенні покарання у виді позбавлення волі на певний
строк вагітним жінкам або жінкам, які мають дітей віком до 7
років, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти
років за тяжкі та особливо тяжкі злочини, суд залежно від ступеня
суспільної небезпечності вчиненого, даних про особу засудженої та
обставин, що обтяжують і пом'якшують покарання, вправі звільнити
таких жінок від відбування покарання з випробуванням як на
підставі статті 75 КК ( 2341-14 ), так і на підставі статті 79 КК
( 2341-14 ). { Пункт 9 доповнено абзацом шостим згідно з
Постановою Верховного Суду N 8 ( v0008700-09 ) від 12.06.2009 }
10. Згідно з ч. 2 ст. 78 КК ( 2341-14 ) суд за поданням
органу, який здійснює контроль за поведінкою засудженого,
звільненого від відбування покарання з випробуванням, може
прийняти рішення про скасування звільнення та про направлення
засудженого для відбування призначеного покарання в разі
невиконання покладених на нього обов'язків, визначених ст. 76 КК,
або систематичного (три і більше разів) вчинення правопорушень, що
потягли адміністративні стягнення і свідчать про його небажання
стати на шлях виправлення. У разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового
злочину суд призначає йому покарання за правилами, передбаченими
статтями 71, 72 КК ( 2341-14 ). Якщо про вчинення під час іспитового строку нового злочину
стало відомо після винесення постанови про звільнення засудженого
від покарання (ч. 1 ст. 78 КК) ( 2341-14 ), суд, який розглядає
справу про новий злочин, вправі призначити покарання за сукупністю
вироків лише за умови скасування цієї постанови в установленому
порядку. Частиною 2 статті 75 КК ( 2341-14 ) передбачено, що суд за
наявності визначених законом підстав може ухвалити рішення про
звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням,
якщо він протягом іспитового строку не вчинить нового злочину і
виконає покладені на нього обов'язки. Виходячи з цих положень
закону, а також зі змісту частини 3 статті 78 КК ( 2341-14 ), у
разі вчинення особою під час іспитового строку нового злочину суди
мають розцінювати це як порушення умов застосування статті 75 КК
про звільнення від відбування покарання з випробуванням і
призначати покарання за сукупністю вироків на підставі статті 71
КК ( 2341-14 ). У таких випадках повторне звільнення від
відбування покарання з випробуванням є неприпустимим. { Абзац
четвертий пункту 10 в редакції Постанови Верховного Суду N 8
( v0008700-09 ) від 12.06.2009 } Роз'яснити, що у разі засудження особи за злочин, вчинений у
період іспитового строку за попереднім вироком, визначеним у
порядку статей 75, 79, 104 КК ( 2341-14 ), та призначення
покарання, яке згідно з частиною 3 статті 72 КК ( 2341-14 ) за
сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає,
суд, незважаючи на це, має застосувати вимоги статті 71 КК
( 2341-14 ) і визначити за сукупністю вироків таке остаточне
покарання, яке має бути більшим як від покарання, призначеного за
новий злочин, так і від невідбутої частини покарання за попереднім
вироком. У такому випадку суд визначає остаточне покарання у виді
сукупності невідбутої частини покарання за попереднім вироком та
покарання за новим вироком, ухваливши рішення про їх самостійне
виконання. { Пункт 10 доповнено абзацом п'ятим згідно з Постановою Верховного
Суду N 8 ( v0008700-09 ) від 12.06.2009 }
11. У випадках вчинення особою, звільненою від відбування
покарання з випробуванням, нового злочину після закінчення
іспитового строку суди повинні долучати до справи копію судового
рішення про звільнення засудженого від призначеного покарання або
про направлення його для відбування останнього. Якщо таке рішення
не ухвалювалося, суд при розгляді справи про новий злочин не
вправі призначати покарання за сукупністю вироків. Обмежень щодо повторного застосування ст. 75 КК ( 2341-14 )
стосовно особи, яка вчинила новий злочин після звільнення від
призначеного покарання на підставі ч. 1 ст. 78 КК, закон не
містить. Якщо постановою судді, що набрала законної сили, засуджений
направлений для відбування призначеного вироком покарання, від
відбування якого його було звільнено з випробуванням, суд,
призначивши покарання за новий злочин, зобов'язаний остаточно
визначити покарання за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК
( 2341-14 ). Коли особа вчинила злочин після закінчення визначеного судом
іспитового строку, але в період дії строку додаткового покарання,
яке перевищує тривалість іспитового строку, невідбута частина
додаткового покарання за попереднім вироком підлягає приєднанню до
основного покарання, остаточно визначеного за сукупністю вироків
згідно з ч. 3 ст. 71 КК ( 2341-14 ).
12. Звернути увагу судів на те, що відповідно до ст. 57 КК
( 2341-14 ) виправні роботи можуть бути призначені, як правило,
особам, котрі вчинили менш небезпечні злочини і не потребують
ізоляції від суспільства. Виправні роботи призначаються тільки
працюючим і відбуваються за місцем роботи засуджених. Суди не повинні призначати виправні роботи особам, які
вчинили злочини, пов'язані з виконанням ними службових або
професійних обов'язків, коли залишення винного на тій самій роботі
може призвести до послаблення виховного й запобіжного впливу
покарання або до вчинення таких же злочинних діянь. Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок,
які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до
непрацездатних, до осіб, що не досягли 16 років, і осіб пенсійного
віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних
органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних
службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування (ч. 2
ст. 57 КК) ( 2341-14 ).
13. Призначаючи покарання у виді виправних робіт (ст. 57 КК)
( 2341-14 ) чи службового обмеження (ст. 58 КК), суд зобов'язаний
визначити розмір відрахувань із заробітку або грошового
забезпечення засудженого. Відсутність вказівки на цей розмір є
підставою для скасування вироку. При призначенні названих видів покарання за сукупністю
злочинів (ст. 70 КК) ( 2341-14 ) допускаються поглинення, часткове
або повне складання як строків виправних робіт (службового
обмеження), так і розмірів відрахувань у доход держави, а за
кількома вироками (ст. 71 КК) - лише складання строків цих
покарань.
14. Судам необхідно мати на увазі, що штраф як основне й
додаткове покарання призначається у випадках і в межах,
установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої
частини КК ( 2341-14 ). { Абзац перший пункту 14 із змінами,
внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( v0008700-09 )
від 12.06.2009 } Якщо санкція статті (санкція частини статті) не передбачає
основного покарання у виді штрафу, він може бути призначений лише
в порядку переходу до більш м'якого виду покарання за наявності
підстав, передбачених ст. 69 КК ( 2341-14 ). У цьому разі штраф
призначається в розмірах, визначених ч. 2 ст. 53 КК, - від 30 до
1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. { Абзац другий
пункту 14 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного
Суду N 8 ( v0008700-09 ) від 12.06.2009 }
15. Виходячи з того, що додаткові покарання мають важливе
значення для запобігання вчиненню нових злочинів як самими
засудженими, так і іншими особами, рекомендувати судам при
постановленні вироку обговорювати питання про застосування поряд з
основним покаранням відповідного додаткового. При цьому треба мати
на увазі, що додаткові покарання можуть приєднуватися до будь-яких
видів основного покарання, передбачених санкцією статті (санкцією
частини статті) Особливої частини КК ( 2341-14 ). { Абзац перший
пункту 15 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного
Суду N 8 ( v0008700-09 ) від 12.06.2009 } Ті види покарань, які застосовуються як додаткові, крім
штрафу і конфіскації майна, можуть призначатися й тоді, коли вони
не вказані в санкції закону. В такому разі рішення про призначення
додаткового покарання, наведене в резолютивній частині вироку, має
містити посилання на статтю Загальної частини КК ( 2341-14 ), якою
передбачено умови та порядок застосування цього виду покарання. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або
кваліфікаційного класу як вид покарання не зазначається у санкціях
норм Особливої частини КК ( 2341-14 ) і застосовується за рішенням
суду. Відповідно до ч. 2 ст. 52 і ст. 54 КК це покарання є
додатковим і може бути застосоване судом лише щодо особи,
засудженої за тяжкий чи особливо тяжкий злочин, із наведенням у
вироку відповідних мотивів.
16. Визнавши підсудного винним у вчиненні кількох злочинів,
відповідальність за які передбачена різними статтями (частинами
статей) КК ( 2341-14 ), суд повинен призначити додаткове покарання
окремо за кожний злочин, а потім остаточно визначити його за
сукупністю злочинів на підставі ст. 70 КК. Призначення додаткового
покарання, як і основного, лише за сукупністю злочинів є
неприпустимим. У разі призначення покарання за кількома вироками суд на
підставі ст. 71 КК ( 2341-14 ) до додаткового покарання,
призначеного за новим вироком, приєднує повністю або частково те
додаткове покарання (або його невідбуту частину), яке було
призначене за попереднім вироком. При цьому загальний строк
додаткового покарання одного й того ж виду не може перевищувати
максимального строку, встановленого законом для такого виду
покарання. Різні додаткові покарання, призначені на підставі ст.
71 КК, виконуються самостійно.
17. Роз'яснити судам, що відповідно до ст. 55 КК ( 2341-14 )
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю застосовується як додаткове покарання лише в тих
випадках, коли вчинення злочину було пов'язане з посадою
підсудного або із заняттям ним певною діяльністю. Це покарання призначається в межах, установлених санкцією
статті (санкцією частини статті) КК ( 2341-14 ), за якою підсудний
визнаний винним, а якщо воно нею не передбачене, - в межах,
установлених ст. 55 КК. Та обставина, що до постановлення вироку
підсудний вже не обіймав посаду або не займався діяльністю, з
якими було пов'язане вчинення злочину, не є перешкодою для
застосування цього покарання.{ Абзац другий пункту 17 із змінами,
внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( v0008700-09 )
від 12.06.2009 } Рішення про позбавлення права обіймати певні посади або
займатися певною діяльністю має бути чітко сформульоване в
резолютивній частині вироку, для того щоб не виникло жодних
сумнівів під час виконання останнього. Якщо в санкції статті
(санкції частини статті) Особливої частини КК ( 2341-14 )
зазначено характер посад або вид діяльності (наприклад, статті
286, 287), рішення про призначення додаткового покарання, наведене
в резолютивній частині вироку, повинне відповідати змісту цієї
санкції. { Абзац третій пункту 17 із змінами, внесеними згідно з
Постановою Верховного Суду N 8 ( v0008700-09 ) від 12.06.2009 } Якщо додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати
певні посади або займатися певною діяльністю за санкцією статті
(санкцією частини статті) є обов'язковим, то воно застосовується
лише до тих осіб, які обіймали посади чи займалися діяльністю, з
якими було пов'язано вчинення злочину. До інших осіб, які були
співучасниками злочину, не пов'язаного з їх діяльністю чи займаною
посадою, додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати
певні посади або займатися певною діяльністю не застосовується з
наведенням у вироку відповідних мотивів. У такому випадку
посилатися на статтю 69 КК ( 2341-14 ) не потрібно. { Пункт 17
доповнено абзацом четвертим згідно з Постановою Верховного Суду
N 8 ( v0008700-09 ) від 12.06.2009 }
18. Позбавлення права керувати транспортними засобами може
бути призначене судом як додаткове покарання незалежно від того,
що особа вже позбавлена такого права в порядку адміністративного
стягнення. Однак суд не вправі призначити це покарання особі, яка
не має права керувати транспортними засобами.
19. Вирішуючи питання про застосування конфіскації майна,
суди повинні враховувати, що такий вид додаткового покарання
призначається лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій
частині КК за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини.
Відповідно до вимог статті 59 КК ( 2341-14 ) у разі конфіскації не
всього майна, а лише його частини суд повинен зазначити, яка саме
частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що
конфіскуються. Роз'яснити судам, що конфіскація майна як додаткове покарання
відповідно до статті 98 КК ( 2341-14 ) не може бути призначена
особі, що вчинила злочин у віці до 18 років, навіть у тому разі,
коли на час розгляду справи судом вона досягла повноліття. Якщо додаткове покарання у виді конфіскації майна за санкцією
статті (санкцією частини статті) є обов'язковим, то у разі
прийняття рішення про звільнення особи від відбування покарання з
випробуванням воно не застосовується, оскільки статтею 77 КК
( 2341-14 ) передбачено вичерпний перелік додаткових покарань, що
можуть бути призначені у такому випадку, серед яких конфіскація
майна відсутня. При прийнятті такого рішення у вироку мають бути
наведені відповідні мотиви; посилатися на статтю 69 КК ( 2341-14 )
непотрібно. Звернути увагу судів на те, що це правило не поширюється на
випадки застосування судом передбаченої санкцією статті (санкцією
частини статті) спеціальної конфіскації (предмети контрабанди,
знаряддя і засоби полювання, незаконного зайняття рибним, звіриним
або іншим водним промислом та все добуте тощо). { Пункт 19 в редакції Постанови Верховного Суду N 8
( v0008700-09 ) від 12.06.2009 }
20. Звернути увагу судів на те, що передбачені законом
правила призначення покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК)
( 2341-14 ) застосовуються у випадках самостійної кваліфікації
вчиненого як за різними статтями, так і за різними частинами
однієї статті кримінального закону, якими передбачено
відповідальність за окремі склади злочинів і які мають самостійні
санкції. За цими ж правилами призначається покарання і в разі
вчинення особою діянь, частина яких кваліфікується як закінчений
злочин, а решта - як готування до злочину чи замах на нього. За окремими епізодами злочинної діяльності або за окремими
пунктами статті (частини статті) КК ( 2341-14 ), які не мають
самостійної санкції, покарання не призначається. Встановлений ст. 70 КК ( 2341-14 ) порядок, згідно з яким суд
зобов'язаний призначити покарання окремо за кожний злочин, а потім
остаточно визначити покарання за сукупністю злочинів, стосується
як основних, так і додаткових покарань.
21. При вирішенні питання про те, який із передбачених ст. 70
КК ( 2341-14 ) принципів необхідно застосовувати при призначенні
покарання за сукупністю злочинів (поглинення менш суворого
покарання більш суворим або повного чи часткового складання
покарань, призначених за окремі злочини), суд повинен враховувати
крім даних про особу винного й обставин, що пом'якшують і
обтяжують покарання, також кількість злочинів, що входять до
сукупності, форму вини й мотиви вчинення кожного з них, тяжкість
їх наслідків, вид сукупності (реальна чи ідеальна) тощо. Суд вправі визначити остаточне покарання шляхом поглинення
менш суворого покарання більш суворим при призначенні за окремі
злочини, що входять у сукупність, покарання як одного виду, так і
різних. Однакові за видом і розміром покарання поглиненню не
підлягають, крім випадку, коли вони призначені у максимальних
межах санкцій статей (санкцій частин статей) КК ( 2341-14 ).
Застосовуючи принцип поглинення менш суворого покарання більш
суворим, суд повинен зазначити у вироку, про яке саме покарання
йдеться - основне чи додаткове. { Абзац другий пункту 21 із
змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 8
( v0008700-09 ) від 12.06.2009 }
22. Принцип повного або часткового складання покарань може
застосовуватись у випадках призначення за окремі злочини, що
входять до сукупності, як однакових, так і різних за видом
покарань. При частковому складанні розмір остаточного покарання в
усякому разі має бути більшим за розмір кожного з покарань,
призначених за окремі злочини. Остаточне покарання за сукупністю злочинів має визначатися за
найбільш суворим видом покарання за окремі злочини, що до неї
входять, і в межах санкції того закону, який передбачає більш
суворе покарання. Однак якщо хоча б один зі злочинів є умисним
тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне
покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку,
встановленого для такого виду покарань у Загальній частині КК
( 2341-14 ). Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне
позбавлення волі, то остаточне покарання за їх сукупністю
визначається шляхом поглинення зазначеним видом покарання
будь-яких менш суворих. При призначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів
шляхом повного або часткового їх складання заміна покарань
провадиться за правилами, передбаченими ст. 72 КК ( 2341-14 ).
Коли за злочини, що утворюють сукупність, призначено основні
покарання різних видів, які не підлягають заміні (штраф,
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю), суд може застосувати принцип поглинення менш суворого
покарання більш суворим або призначити кожне з них до самостійного
виконання. У випадку, коли за кожен із двох або більше злочинів нарівні
з основним покаранням призначається й додаткове покарання одного
виду, остаточний його строк чи розмір при частковому або повному
складанні не може бути більшим за максимальний строк чи розмір,
передбачений для такого виду покарань Загальною частиною КК
( 2341-14 ). Якщо за злочини, що входять до сукупності, призначені різні
види додаткового покарання, то вони мають бути зазначені у вироку
з наведенням відповідних розмірів та строків і при призначенні
остаточного покарання, оскільки виконуються самостійно (ч. 4 ст.
72 КК) ( 2341-14 ).
23. У разі визнання особи винною у вчиненні кількох злочинів
рішення про її звільнення від відбування покарання з випробуванням
приймається тільки після визначення на підставі частини 1 статті
70 КК ( 2341-14 ) остаточного покарання, виходячи з його виду й
розміру.
Коли особа, щодо якої було застосоване таке звільнення,
вчинила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за
який вона засуджується до покарання, що належить відбувати
реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного
складання призначених покарань не допускається. За таких умов
кожний вирок виконується самостійно. { Пункт 23 доповнено абзацом
другим згідно з Постановою Верховного Суду N 11 ( v0011700-09 )
від 06.11.2009 } { Пункт 23 в редакції Постанови Верховного Суду N 8
( v0008700-09 ) від 12.06.2009 }
24. Суд може перекваліфікувати кримінально каране діяння з
однієї статті на декілька статей кримінального закону, які
передбачають відповідальність за менш тяжкі злочини, якщо при
цьому не погіршується становище засудженого і не порушується право
останнього на захист. Призначене за сукупністю злочинів покарання
не повинне бути більш суворим, ніж максимальне покарання,
передбачене санкцією статті (санкцією частини статті) КК
( 2341-14 ), за якою було кваліфіковане кримінально каране діяння
у постанові про притягнення особи як обвинуваченого і в
обвинувальному висновку. Ці положення треба враховувати і під час
розгляду справи в апеляційному, касаційному порядку та в порядку
виключного провадження. { Пункт 24 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного
Суду N 8 ( v0008700-09 ) від 12.06.2009 }
25. За сукупністю вироків (ст. 71 КК) ( 2341-14 ) покарання
призначається, коли засуджена особа до повного відбування
основного чи додаткового покарання вчинила новий злочин, а також
коли новий злочин вчинено після проголошення вироку, але до
набрання ним законної сили.

  Пошук Знайти слова на сторiнцi:     
* тiльки українськi (або рос.) лiтери, мiнiмальна довжина слова 3 символи...

Сторінки:  [ 1 ]  2
наступна сторінка »