Документ v0010700-81, втратив чинність, поточна редакція — Втрата чинності від 22.12.1995, підстава - v0022700-95

                                                          
ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
N 10 від 25.12.81
м.Київ
vd811225 vn10
( Постанова втратила чинність на підставі Постанови
Пленуму Верховного суду
N 22 ( v0022700-95 ) від 22.12.95 )
Про виконання судами України законодавства
з питань призначення покарання
( Із змінами, внесеними згідно з Постановами Пленуму
Верховного суду України
N 8 від 23.12.83
N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 )

Обговоривши матеріали узагальнення судової практики, Пленум
Верховного Суду України зазначає, що суди України в основному
правильно призначають основні і додаткові міри кримінального
покарання. ( Абзац перший преамбули в редакції Постанови Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) Проте у практиці призначення судами мір покарання все ще
мають місце серйозні помилки і недоліки, що знижують ефективність
покарання. ( Абзац другий преамбули із змінами, внесеними згідно
з Постановою Пленуму Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 )
від 04.06.93 ) Суди не завжди додержують вимог закону про індивідуальний
підхід до призначення виду і розміру покарання з урахуванням
характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину,
особи винного та обставин справи, що пом'якшують і обтяжують
відповідальність. У ряді випадків призначаються м'які міри покарання особам,
які вчинили тяжкі злочини і такі, що являють собою підвищену
суспільну небезпеку, рецидивістам і тим, хто вперто не бажає
прилучатися до чесного трудового життя. Разом з тим мають місце
факти необгрунтованого застосування позбавлення волі до осіб,
винних у вчиненні менш небезпечних злочинів і здатних виправитися
без ізоляції від суспільства. Деякі суди призначають виправні роботи з відбуванням за
місцем праці без урахування того, що злочин пов'язаний з
виконанням винним службових або професійних обов'язків. При призначенні покарання особам, які вчинили кілька
злочинів, суди іноді необгрунтовано застосовують правила
поглинення покарання замість їх повного чи часткового складання. Багато судів, як і раніше, недооцінюють значення додаткових
покарань. У ряді випадків при відсутності підстав, передбачених
ст. 44 КК України ( 2001-05 ), вони не призначають додаткового
покарання особам, засудженим за статтями кримінального закону,
якими передбачено обов'язкове його застосування. Часто не
обговорюється питання про призначення покарання, передбаченого
санкцією як можлива додаткова міра. Винним у вчиненні кількох злочинів додаткове покарання іноді
призначається тільки за сукупністю злочинів. Окремі суди не з'ясовують з достатньою повнотою даних про
особу винного, упускаючи при цьому з виду те, що ці дані мають
важливе значення для правильного вирішення питання про призначення
покарання. Вироки у деяких справах не містять мотивів призначення тієї
чи іншої міри покарання підсудному. В ряді випадків як обтяжуючі
відповідальність враховуються обставини, не передбачені законом
(невизнання своєї вини, невідшкодування заподіяної шкоди та ін.)
або передбачені диспозицією статті Особливої частини Кримінального
кодексу ( 2001-05 ) як одна з ознак злочину. Касаційні і наглядні інстанції не завжди виправляють помилки
судів, допущені при призначенні основного і додаткового покарання,
рідко реагують на факти безпідставного непризначення додаткового
покарання. З метою поліпшення діяльності судів по призначенню основних і
додаткових покарань Пленум Верховного Суду України
П О С Т А Н О В Л Я Є:
1. Зобов'язати суди усунути відмічені недоліки і вжити
заходів до того, щоб основне і додаткове покарання визначалось у
суворій відповідності з законом і керівними вказівками Пленуму
Верховного Суду України з цих питань, маючи на увазі, що
призначення законного, обгрунтованого і справедливого покарання
забезпечує необхідний каральний вплив, сприяє виправленню і
вихованню засуджених, а також запобіганню вчиненню нових злочинів
як засудженими, так й іншими особами. ( Пункт 1 із змінами,
внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного суду України N 3
( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 2. Суди повинні забезпечити неухильне застосування
передбачених законом суворих мір покарання до осіб, які вчинили
тяжкі злочини, особливо такі, як розкрадання державного і
колективного майна у великому і особливо великому розмірі,
одержання хабара, посередництво в хабарництві або дача хабара за
обтяжуючих обставин, спекуляція за обтяжуючих обставин, а також до
осіб раніше судимих, які вперто не бажають прилучатися до чесного
трудового життя. Поряд з цим судам слід ширше використовувати
надану законом можливість для призначення покарання, не
пов'язаного з позбавленням волі, щодо осіб, винних у вчиненні менш
небезпечних злочинів і здатних виправитися без ізоляції від
суспільства. ( Пункт 2 із змінами, внесеними згідно з Постановою
Пленуму Верховного суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 3. При вирішенні питання про види і розмір покарання судам у
кожному випадку необхідно виходити з вимог ст.39 КК України
( 2001-05 ) про суворо індивідуальний підхід при призначенні
покарання з урахуванням характеру і ступеня суспільної
небезпечності вчиненого злочину, особи винного і обставин справи,
що пом'якшують і обтяжують відповідальність. Ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину належить
визначати, виходячи з сукупності всіх обставин вчинення злочину
(форми вини, мотиву, способу, обстановки і стадії вчинення
злочину, тяжкості наслідків, ступеня участі кожного із
співучасників у вчиненні злочину та ін.). ( Абзац другий пункту 3
із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного суду
України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 4. Враховуючи, що дані про особу підсудного мають істотне
значення для призначення покарання, суди повинні з достатньою
повнотою їх досліджувати, зокрема, ставлення підсудного до праці,
навчання, працездатність, стан здоров'я, сімейний стан, дані про
судимість. 5. Вказати судам на необхідність усунення помилок, пов'язаних
з необгрунтованим застосуванням ст.44 КК України ( 2001-05 ),
відповідно до якої призначення особі більш м'якого покарання, ніж
передбачено законом, можливе лише за наявності виняткових обставин
справи в сукупності з даними про особу винного. При цьому
виключними можуть визнаватися обставини (в тому числі і
передбачені законом в якості пом'якшуючих відповідальність), котрі
суттєво зменшують ступінь суспільної небезпечності вчиненого
злочину. У мотивувальній частині вироку суд має вказати, які саме
обставини, встановлені по справі, він визнає винятковими і у
поєднанні з даними про особу підсудного кладе в основу
застосування ст.44 КК України. ( Пункт 5 в редакції Постанови
Пленуму Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 )
6. Суди повинні мати на увазі, що в разі, коли санкція
закону, за яким кваліфікуються дії винного, поряд з позбавленням
волі передбачає більш м'які види покарання, при постановленні
вироку вони мають обговорити питання про можливість застосування
покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. У цих випадках
позбавлення волі може призначатися тільки тоді, коли суд, виходячи
з конкретних обставин справи і даних про особу винного, дійде
висновку про неможливість застосування іншого виду покарання. При
цьому застосування позбавлення волі повинно бути мотивовано у
вироку. 7. У зв'язку з тим, що умовне засудження до позбавлення волі
з обов'язковим залученням до праці має важливе значення для
виправлення і перевиховання засуджених, судам належить виключити з
практики факти необгрунтованого призначення позбавлення волі з
відбуванням у виправно-трудових установах особам, до яких за
обставинами справи і з урахуванням даних про особу міг бути
відповідно до закону застосований цей вид покарання. 8. Суди, як правило, не повинні призначати виправні роботи з
відбуванням за місцем роботи особам, які вчинили злочини,
пов'язані з виконанням ними службових або професійних обов'язків,
коли залишення винного на тій самій роботі може призвести до
послаблення виховного і запобіжного значення покарання. 9. Визначаючи покарання за правилами ст.42 КК України
( 2001-05 ), судам належить виходити з того, що вчинення особою
кількох злочинів, особливо умисних, свідчить, як правило, про
підвищену суспільну небезпечність вчиненого і особи винного. При вирішенні питання про те, чи слід застосовувати правила
поглинення або повного чи часткового складання покарань при
визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів, суди
повинні враховувати характер і ступінь суспільної небезпечності
вчинених злочинів, мотиви і мету кожного з них, форму вини, вид
сукупності (реальна або ідеальна), обставини, що пом'якшують чи
обтяжують відповідальність, а також дані про особу винного. ( Абзац другий пункту 9 із змінами, внесеними згідно з Постановою
Пленуму Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 )
10. Якщо після винесення вироку в справі буде встановлено, що
засуджений винен ще й в іншому злочині, вчиненому ним до винесення
вироку в першій справі, судам слід керуватися правилами,
передбаченими ч.3 ст.42 КК України. Остаточне покарання у цих
випадках не може бути нижче покарання, призначеного першим
вироком. 11. Судам необхідно посилити увагу до питань призначення
додаткових покарань, маючи на увазі, що правильне поєднання
основного і додаткового покарання сприяє здійсненню принципу
індивідуалізації, більш успішному досягненню мети покарання. Коли
закон, за яким засуджується винний, передбачає обов'язкове
призначення додаткового покарання, то незастосування його можливо
лише за наявності умов, передбачених ст.44 КК України. При цьому у
вироку обов'язково повинні бути наведені мотиви такого пом'якшення
і міститися посилання на ст.44 КК України ( 2001-05 ). 12. Якщо санкція статті кримінального закону передбачає
можливість застосування або незастосування додаткового покарання,
суд у всіх випадках повинен обговорити питання про його
призначення і навести у вироку мотиви прийнятого рішення. 13. Вирішуючи питання про застосування додаткового покарання,
судам належить мати на увазі, що відповідно до статей 32 і 35 КК
України штраф і конфіскація майна можуть бути призначені лише
тоді, коли таке додаткове покарання передбачене санкцією статті
закону, за яким підсудний визнаний винним. Такі види покарання, як позбавлення права займати певні
посади або займатися певною діяльністю і позбавлення батьківських
прав, передбачені статтями 31 і 38 КК України ( 2001-05 ), можуть
застосовуватися як додаткові і тоді, коли така міра не вказана у
санкції закону. При цьому рішення про призначення додаткового
покарання в резолютивній частині вироку повинно містити посилання
на статтю 31 або 38 КК України. ( Пункт 13 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 )
14. Визнаючи особу винною у вчиненні злочину, пов'язаного з
виконанням обов'язків за посадою або у зв'язку із зайняттям певною
діяльністю, суд відповідно до ст.31 КК України у кожному випадку
має обговорити питання про позбавлення її права займати певні
посади або займатися певною діяльністю. 15. Щодо особи, визнаної винною у вчиненні кількох злочинів,
передбачених різними статтями кримінального закону, додаткове
покарання, як і основне, відповідно до ст.42 КК України спочатку
має бути призначено за один або окремо за кілька злочинів, а потім
за їх сукупністю. Призначення покарання, в тому числі й
додаткового, лише за сукупністю злочинів є недопустимим. 16. Звернути увагу судів на необхідність суворого виконання
вимог ст.334 КПК України ( 1003-05 ) про те, що мотивувальна
частина вироку повинна містити посилання, зокрема, на обставини,
які як пом'якшують, так і обтяжують відповідальність, мотивування
вирішення питання, пов'язаного з відстрочкою виконання вироку
засудженому, застосування умовного засудження, призначення більш
м'якого покарання, ніж передбачено законом. У мотивувальній частині вироку суд не має права посилатися на
обтяжуючі відповідальність обставини, не передбачені ст.41 КК
України ( 2001-05 ), або хоч і передбачені цією статтею, але
вказані в диспозиції статті Особливої частини Кримінального
кодексу ( 2001-05 ) як одна з ознак злочину. ( Пункт 16 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 )
17. Судовій колегії в кримінальних справах Верховного Суду
України, іншим судам касаційної та наглядної інстанцій при
розгляді справ у касаційному і наглядному порядку посилити увагу
до перевірки додержання загальних засад призначення покарання при
постановленні вироку, правильності застосування статей 42 і 43 КК
України, законності і обгрунтованості призначення додаткових
покарань. Систематично узагальнювати практику призначення основних
і додаткових покарань, аналізувати причини помилок, що
допускаються, і своєчасно вживати заходів до їх усунення. ( Пункт
17 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного
Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 )



вгору